|
В сучасній системі управління більшості країн світу органи виконавчої влади займають чи не найпровідніше місце в реалізації політичних, соціальних та державних завдань, виступаючи центральною ланкою державної системи. Безперечно, саме органи виконавчої гілки влади є фактичними реалізаторами на практиці законів України та нормативно-правових актів, а також генераторами та виконавцями більшості державних рішень.
Складних та багатоступеневий шлях державного будівництва в Україні показав, наскільки важливе визначення системи повноважень та обов’язків виконавчої влади і як це в подальшому відображається на ефективності їх функціонування. Варто зазначити, що не дивлячись на великий обсяг ьтрансфорацій в законодавстві та Конституції, Україна досі знаходиться в пошуці оптимальної моделі взаємодії між гілками влади і в цьому процесі місце та роль виконавчої влади є одним з найцентральніших.
В той самий час, ми не можемо заперечувати загальносвітової тенденції до зростання ролі виконавчих органів, що є об’єктивний наслідком ускладнення економічних процесів і необхідності в компетентних колегіальних органах. В політичному сенсі, саме виконавчі органи влади є найбільш нестабільними, оскільки їх змінність напряму залежить від політичної волі інших державних та політичних суб’єктів, а також від загально державної кон’юктури, яку утворює величезний спекрт економічних, соціальних, культурних та інших показників. Відповідно до цієї позиції і рівень відповідальності і вагомість рішень виконавчих органів влади є надзвичайно високим. З цієї позиції, розглядаючи систему органів виконавчої влади в Україні, ми маємо звернути увагу на основні тенденції, фактори, що впливають на їх функціонування, а також на оснонві проблеми даної гілки влади, в контексті механізмів їх вирішення в комплексному вимірі
Після набуття Україною незалежності, в державі гостро постала проблема побудови системи управління, щоб відповідала майбутнім перспективам і забезпечувало ефективне державне функціонування. Враховуючи те, що нова держава утворилась на уламках староъ адмыныстративно-командноъ системи, фактично, процес державного будівництва довелось починати з елементарної побудови державних інститутів.Надзвичайно сильно загострював цей процес факт відсутності нормативно правової бази і власної Конституції, котра б і координувало діяльність державних органів, в тому числі і виконавчих. Враховуючи те, що єдиним повновладним суб’єктом політичної та правової діяльності того часу був діючий Президент України Л.Кравчук, він фактично, і взяв на себе функцію розбудови державного аппарту. Якщо ми подивимось на систему управління України 1991-1994рр., то ми зможемо констатувати, що це була класична президентська республіка, де голова держава одночасно очолював уряд і всю виконавчу вертикаль. Як вже автор зазначав, відсутність нормативно-правової бази в обличчі конституції, практично, відводили. процесс побудови державних органів влади до компетенціх Президента України.
Значним чином підсилило цей процес прийняття Закону «Про Представника Президента України» та внесенi вiдповiднi змiни до Закону !Про мiсцевi Ради та мiсцеве самоврядування». На думку автора подібне рішення остаточно закріпило за Президентом виконавчу гілку, унеможливівши реальне функціонування балансу гілок влади в Україні, замінивши правові принципи політичною доцільністю.
Цілком об’єктивно, що подібна система не могло бути стабільної в функціонуванні і потребувала змін, які мали б призвести до форсування конституційного процесу, що і розпочав другий Президент уккраїни Л.Кучма. Не дивлячись на суттєві політичні метаморфози, все ж таки Конституція була прийнята в 1996 році і вирішила більшість питань державного управління. Україна стала унітарною республікою з президентсько – парламентською формою правління. Визначався чіткий розподіл влади на 3 гілки. Президент в цій системі знаходився поза гілок влади, вищий виконавчий орган – Кабінет Міністрів України, законодавчий – Верховна Рада України, судова – Верховний Суд України. Роль Президента в даній моделі вже не настільки тяжіла до авторитаризму, але в той самий час ми отримали струнку систему управління, з сильною виконавчою владою в вигляді кабінету міністрів України, формування і відповідальність котрого розподілялась між Президентом України та парламентом.
Аналізуючи подібний розподіл влади, автор хоче зазначити, що на його думку, система сформована в 1996 році була цілком дієздатної і в багатьох аспектах відповідала класичній моделі поділу влади, спільної відповідальності, взаємозалежності і принципу «стримувань та противаг». Прийняття Конституції України і визначення парадигми побудови виконавчої влади та її місця в адміністративній системі України сприяло ефективності функціонування та правовій відповідності виконавчих органів влади. З точки зору системи економіки, соціальної структури, основних особливостей України як держави, президентсько-парламентська форма правління вивилася найбільш адекватною до українських реалій і протягом 10 років засвідчила свою дієздатність.
Складні політичні події 2004 року, пов’язані з президентськими вибори, ознаменували системні зміни в Конституції україні, що в свою чергу відобразилися і на принципах функціонування та порядку формування виконавчих органів влади. Внаслыдок політичних домовленостей Верховна Рада України прийняла зміни до Конституції України, що змінили форму правління нашої держави на парламентсько-президентську, посиливши роль виконавчих органів влади, зробивши їх формування майже одноосібною компетенцією парламентської коаліції.
Подбіна система, викликала величезну кількість правових та політичних прецедентів, що фактично паралізували діяльність державних органів, оскільки дисбаланс, створених в питаннях взаємодії виконавчої влади та Президента України призвів до поглиблення політичної кризи.
На думку автора, не вдалість подібних змін обумовлення їх непродуманістю, правовою некоректністю, що проявляється несумінсотсі діючої Конституції з елементами політичної реформи, а також з відсутністю однозначного тлумачення нововведень з боку Конституційного суду України.
З цієї позиції, можно спрогнозувати, що моменту регуляції діяльності виконавчих органів влади досі залишаються не визначеними та потребують реформації, котра очікуються вже найближчого часу, в зв’язку з високою ймовірністю рецидиву ситуації 2007-2008рр.
Сьогодні можна сміливо констатувати, що за роки незалежності Україна так і не спромоглася створити струнку та адекватну до сучасних умов систему державного управління, а також побудувати дієву модель влади, яка б дала змогу говорити про поступовий рух до встановлення тієї «…демократичної, соціальної, правової держави», яку декларує перша стаття української Конституції.
На те було багато причин і факторів, які не давали українській системі управління рухатися вперед, однак з юридично-управлінської точки зору варто визнати, що величезним бар’єром для вироблення дієвої моделі управління став недосконалий конституційний процес. Важливо підкреслити, що фактично він продовжується і зараз, бо крапки в конституційному питанні ще далеко не поставлено, а діючий основний закон (під дією незавершеної політичної реформи) створює величезну низку прецедентів та непорозумінь, що фактично паралізує українську владну систему.
На сучасному етапі можна виділити такі основні проблеми конституційного ладу в Україні:
1. Перша проблема лежить ще в площині народження Конституції. Окрім того, що суспільство фактично відірвано від процесу створення Основного закону, так ще і приклад 1996 року показує нам, що процес прийняття Конституції в Україні носить характер політичного шантажу та суцільної юридичної неадекватності (Конституція 1996 року – суцільне копіювання європейського досвіду, зокрема французького).
2. 2004 рік приніс разом з політичною реформою справжній правовий колапс, бо більшість положень Конституції 1996 року не були узгодженні політичною реформою, це закріпило довічне протистояння гілок влади Україні і неможливості правого регулювання цих конфліктів.
3. Сучасна українська Конституція описує лише невелику загальну сферу державного управління, залишаючи поза увагою проблематику місцевого самоврядування. Отже, механізм взаємодії між місцевою та центральною владою не прописаний діючою Конституцією.
4. Українська Конституція за своєю суттю не концептуальна та не несе з собою перспективу політичного та державного майбутнього України. Вона побудована на засадах політичного компромісу, але не між державними суб’єктами а політичними сферами впливу. Це підкреслює абсолютну безперспективність і безінноваційність чинного Основного закону.
5. Основний закон не розповсюджує верховенство права на принципи судової влади. Судова гілка конституційно необґрунтована та відірвана від суспільства.
Виходячи з вищезазначеного, варто підкреслити важливість конституційних перетворень, які б відкрили принципово нові механізми до функціонування української управлінської системи. Слід зазначити, що зміна конституційних положень для формування дійсно дієвої системи управління має супроводжуватися комплексною зміною і чинного законодавства, зокрема виборчого.
Руйнація олігархічної моделі владоутворення, таким чином стане позитивним плацдармом для встановлення правової держави в Україні. Сьогодні проблематика прийняття нової редакції Конституції активно підіймається різними політичними діячами, однак варто розуміти, що подібні зміни мають відповідати сучасному стану країни і основним цілям її розвитку. Конституція має давати відповіді, а не ставити питання, і найголовніше - діяти в інтересах не окремих елітарних груп, а суспільства і країни.
Віталій Філіповський
політолог-аналітик
|
