|
Компетентна безпека за принципами інтелектуальної політики
Політики і експерти вперто не бажають говорити про безпеку країни. Замість цього вони постійно мусують нав’язану суспільству тему – НАТО чи не НАТО. Українській же громаді насправді цікаво знати про інше – а яка, власне, має бути система безпеки країни незалежно від вступу до НАТО.
Прості політичні рішення, можливо, будуть ще певний час популярними, але вже ніколи не будуть ефективними. Україна зіткнулася зі складними проблемами, які вимагають складних рішень.
Складні рішення неможливо віднайти всередині старої раціональної або розумної політики, яка керується інтересами.
Для ухвалення складних рішень повинен існувати новий тип політики – інтелектуальна політика. Її основна вимога: чини так, щоб максима твоєї політичної волі була загальним принципом, що поєднує твої інтереси та інтереси твого політичного опонента.
Сам принцип має бути не у вигляді компромісу, а у вигляді консенсусу. Компроміс – це рівновага інтересів опонуючих сторін за рахунок їх симетричних поступок. Консенсус – коли ніхто не поступається, але змінює бачення і спосіб реалізації інтересів на основі знайденого спільного принципу.
Проблеми безпеки країни
Розрахунок на те, що Україна проситиме захисту у інших і може бути спокійною – це слабка позиція. Розрахунок на те, що Україна буде нейтральною, і тому на неї не вчинять напад, – наївний. Розрахунок на те, що якщо сьогодні ніхто не нападає, то і далі так буде, – велика дурниця.
Як можна захистити країну? Має бути декілька ступенів захисту – «парасольок» чи «щитів». «Ядерна парасолька», «супутникова парасолька» (спостереження та активний захист від ворожих балістичних ракет чи ворожої супутникової ж зброї), «радарна парасолька» (спостереження та активний захист від ворожих літаків та ракет), «морський щит», «наземний щит».
Отже, питання захисту – це питання наявності найефективніших «парасольок» чи «щитів» стосовно кожної можливої ситуації нападу та в кожен момент часу. Хто може знати, яка «парасолька» чи «щит» кращі? Хіба це питання може бути вирішене на референдумах?
Щодо кожного питання безпеки країни має бути знайдено рівень компетенції, на якому буде вирішуватися це завдання, – глобальний, міждержавний, внутрішньодержавний суспільний, внутрішньодержавний владний.
Безпека окремої країни завжди стосується сусідів цієї країни, хоча сусіди можуть мати тільки право обмеженого вето на якісь дуже суттєві елементи безпеки. Наприклад, ядерну чи супутникову зброю.
Безпека України має бути безпекою власної сили, а не тільки чужого захисту. Чому? Тому що чужий захист вирішує власні безпекові завдання, а всі інші захищаються за залишковим принципом. З іншого боку, ніколи не можна передбачити, чи не будемо потерпати ми від того, хто сьогодні нас захищає, більше, ніж від того, хто сьогодні нам загрожує.
Безпека має бути найсучаснішою. Адже кожна країна намагається утаємничити силу своєї зброї задля того, щоб ця зброя була дієвою. Отже, будь-яка безпека має ґрунтуватися на інноваційно надлишковому рівневі захисту не тільки від наявних видів зброї, але і від теоретично можливих.
У влади має бути достатня компетентність для вибору способу прийняття рішення щодо безпеки країни. Це означає, що народні депутати, щоб зробити вибір на користь тієї чи іншої альтернативи, повинні знати не просто назву альтернативи, а й вивчити експертні оцінки всіх можливих альтернатив.
Неефективно робити вибір на кшталт: НАТО чи не-НАТО. Вибір треба робити між експертними оцінками всіх можливих альтернатив.
Цей вибір і сам його спосіб має бути публічно пояснений громадянам. У громади має бути достатня компетентність для голосування з питань безпеки. Тобто спосіб вибору концепції безпеки країни може бути винесений за межі парламенту. Але! Точнісінько так само він має бути компетентним вибором української громади.
«Парасольки» і «щити» слугують безпеці країни, а не політичній доцільності. Безпека – штука експертна, а не політична. Або інакше: війна – справа політиків, безпека – справа експертів. Коли безпекою займаються політики, або широкий загал виборців країни, ні на що, крім військових конфліктів, терористичних актів чи справжньої війни, очікувати не доводиться.
Tour de force (рух сили, або вчинок, що показує силу)
Отже, принципи безпеки, означені як «tour de force», можна сформулювати так:
1) Безпека має бути безпекою власної сили, а не чужого захисту.
2) Безпека має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності.
3) Щодо того чи іншого окремого питання безпеки окремої країни має бути знайдено рівень компетенції та масштаб, на якому може бути вирішене це питання, – глобальний, міждержавний, внутрішньодержавний суспільний, внутрішньодержавний владний.
4) Концепція безпеки має бути сформульована не просто сучасно, а інноваційно, щоб завжди мати надлишковий захист, тобто безпека має бути інноваційно достатньою.
5) Безпека окремої країни є частиною міжнародної безпеки, тому рішення щодо безпеки окремої країни має бути одночасно міжнародним консенсусом сильних, найбільш захищених країн або блоків таких країн.
6) Безпека окремої країни безпосередньо стосується сусідніх країн, тому в консенсусному рішенні мають брати участь сусідні країни, проте їм має належати тільки право обмеженого вето.
7) Безпека окремої країни може виступати предметом парламентського чи загальнонародного голосування, коли на перерахованих вище рівнях (всередині країни, з сусідами, на міжнародній арені) сформульовані чіткі альтернативи вичерпного вибору. Тобто вибір має відбуватися з урахуванням усіх можливих варіантів.
8) Вибір депутатів чи громадян на користь тієї чи іншої альтернативи безпеки має бути компетентним, тобто таким, який ґрунтується на знаннях про той чи інший спосіб безпеки.
Насправді, якби в Україні був справжній політичний лідер, напевно, він висловився б приблизно так: у нас є декілька можливих доктрин військового захисту країни. По-перше, вступ до НАТО. По-друге, створення системи спільної безпеки з Росією. По-третє, створення неНАТОвської системи безпеки з країнами Європи, де ми можемо зіграти роль ініціатора такого підходу. І, нарешті, останнє – створення власної системи безпеки.
Референдум про одну з доктрин, наприклад, щодо НАТО – є референдумом про політичну доцільність, а не про систему безпеки. Створення власної системи безпеки Україна не витримає фінансово, принаймні зараз. Для створення системи безпеки або з НАТО, або з Росією – наразі немає згоди в суспільстві. Створення європейської системи безпеки вимагає тривалого часу.
Тому референдум, що проводитиметься з питання системи безпеки, може містити чотири вищезазначених питання. Але ще до відповіді на ці питання, українські експерти мають порахувати і надати свої розрахунки громаді для кожного з варіантів.
Система безпеки має базуватися на експертних розрахунках та консенсусі в громаді. При цьому фінансові розрахунки мають бути чи не останнім аргументом. Бо, в першу чергу, це має бути виклад переваг і недоліків кожної з доктрин захисту країни. До проведення таких експертних розрахунків та презентації їх громаді давайте утримаємося від референдумів. Так, на авторову думку, мав би сказати лідер держави своєму народові.
Натомість, в країні немає справжніх політичних лідерів, а лишень політики – як при владі, так і в опозиції. В цьому сенсі принцип «tour de force» означає «покажіть рух сили, зробіть вчинок, який продемонструє силу вашої країни».
І тепер, якщо хто-небудь з політиків почне говорити про НАТО чи російський захист з точки зору політичної доцільності – кричіть йому щодуху: «Tour de force!», «Tour de force!», особливо якщо він не розуміє цих слів.
Прочесть книгу можно далее:
СЕРГІЙ ДАЦЮК
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА
Конспект монографии
Зрештою, я давно вас всіх хотів запитати, панове. Чому за те, що я говорю складно, маю почуватися винуватим і виправдовуватися я, а не ті, хто цю складність не розуміє? Як так сталося, що профан, дурень чи ідіот почуває себе правим у своєму невігластві, а я змушений виправдовуватися за те, що, бачте, вони мене не розуміють?
Це сталося через те, що інтелектофобія проникає в усі сфери суспільного життя – політику, економіку, публічну комунікацію і т.д. Зрештою інтелектофобія оформляється вже як частина суспільної свідомості, вона стає традицією – це сьома причина інтелектофобії. Ми, панове, віднині живемо з вами в інтелектофобській країні...
Не що інше як вульгарна демократія нищить інтелект. Вульгарна демократія сама по собі без аристократичних традицій не здатна ні зберігати, ні розвивати інтелект. Саме вульгарна демократія породжує зрощення влади та бізнесу. Саме вульгарна демократія невідворотно породжує інтелектофобію.
Щоб отримати владу в демократичній державі потрібні – зовнішня привабливість та вміння переконливо говорити публічно. Щоб заробити великі гроші, принаймні у нас, потрібно опинитися в визначальний час в тому місці, де відбувається дерибан. Ні в тому, ні в іншому випадку інтелект не потрібен. Інтелектуал у нас може мати владу, може мати великі гроші, але не завдяки своєму інтелекту, а завдяки вище описаним обставинам.
Інфраструктура
– чисте інтелектуальне уявлення, що потребує нового типу мислення, нової управлінської компетенції, нових способів відносин влади та інтелекту. Тобто сам спосіб бачення соціального світу як поєднання різного типу інфраструктур в принципі не дозволяє адекватно працювати ні з політикою, ні з економікою в деінтелектуалізованому середовищі.
Завдяки Інтернет колишні неуки усвідомлюють себе як спільноту і створюють субкультуру «падонків» зі своєю «албанцькою» мовою. Вираз «ниасилил, слишкам многа букаф» – стає серед них головним способом оцінки інтелектуального тексту.
Криза освіти стає тотальною, тобто освіта не просто відстає за обсягом чи якістю знань, вона відстає за самою парадигмою. В той час, як розвинуті країни мають вже не стільки предметну, стільки об’єктну освіту, не стільки освіту трансляції знань, скільки освіту трансляції складних уявлень, на яких базуються знання, не тільки власне передачу знань, скільки значною мірою передачу компетенцій, тобто вмінь та навичок. Бізнесмени намагаються долати такий стан речей навчанням своїх дітей за кордоном. Вузи намагаються долати такий стан речей введенням підходів закордонної освіти та запрошенням закордонних викладачів без принципового розуміння нової освітньої парадигми. Чиновники від освіти намагаються міняти систему оцінок, атестацій, вводити світову конвертацію дипломів, нічого по суті не міняючи.
Найголовнішим наслідком інтелектофобії є концептуальна неадекватність інтелектофобської країни. Це означає, що інтелектофоб може визначати своє відставання лише до тих пір, допоки він знаходиться з випереджаючими його в одній і тій же концепції, в одній теорії світобачення. Коли його починають випереджати концептуально, він буде бачити світ, що збудований на основі випереджаючої кон-цепції, всередині своєї відсталої концепції. Так в режимі інтелектофобії народжується наше безпідставне національне бахвальство своєю культурою та своїм інтелектом. Воно ж бо засноване на концептуальній неадекватності такої нації щодо розвинутих країн.
Освіта, що продукує інтелектуалів в середовищі інтелектофобії, не просто неефективна, вона шкідлива. Сьогоднішні вузи продукують зокрема інтелектуалів, які в своїй більшості матимуть зламані долі – вони або змушені будуть деградувати і знайти собі якесь інше заняття, ніж те, освіту в чому вони отримали, або змушені будуть емігрувати. Найбільші брендові вузи країни готують велику частину майбутніх емігрантів. Мало того, вони ще й не проводять досліджень, яка частина їх випускників згодом емігрує з країни. Тобто ми не просто маємо неефективну вищу освіту, ми маємо контрпродуктивну вищу освіту, бо готуємо своїх високоосвічених громадян для життя в інших країнах з поламаними долями.
Як мислить політик у такій ситуації? Він мислить практично, або, що в політиці те ж саме, цинічно. Він каже, що нам потрібні інтелектуали, бо вони щось таке придумуватимуть, а ми будемо використовувати це для підвищення свого рейтингу та втримання своєї влади. Але в режимі інтелектофобії справжній інтелектуальний продукт не може бути використаний публічно, бо це знизило б рейтинг політика, що його використовує.
Може бути використане щось водночас зрозуміле і незрозуміле. Так народжується ерзац-інтелект. Ерзацінтелект, сурогат інтелекту, підробка інтелекту, квазіінтелект – це можна назвати, як завгодно. Ерзац-інтелект виникає як замінник інтелекту, який для неінтелектуального загалу схожий на інтелект. Ерзац-інтелект це використання наявних уявлень в тій чи іншій мірі ускладненій формі, у вигляді спеціальних термінів чи запозичених теорій, які по-новому називають вже знайомі речі. Отже ерзац-інтелект експлуатує відомі уявлення в незнайомій обгортці.
Чи можете ви напружити фантазію і уявити, що якийсь з вітчизняних політиків прочитав сучасну книжку з теорії права чи конституціоналізму і разом з експертами обговорює її в Конте-ксті розмови про нову Конституцію? Я собі не можу цього уявити. Чи можете ви ще більше напружити свою фантазію і уявити вітчизняного політика, який прочитав хоча б декілька статей з аналітичної стратегії і говорить про підходи до стратегування, а не використовує розробку документів з надписом «стра-тегія» для сумнівного піару? Я не можу собі цього уявити.
Чи можете ви уявити, щоб яка-небудь вітчизняна політична партія замовила якесь іннова-ційне загальнонаціональне дослідження (окрім виміру свого рейтингу), замовила аналітичну доповідь з якоюсь перспективною темою, замовила нову теорію (конституції чи того ж стратегування), провела науково-практичну конференцію, наприклад, з теорії та практики того ж таки партійного будівництва? Я собі не можу такого уявити.
Чому політики та їх так діють? В інтелектофобській країні, щоб бути популярним, політик теж мусить бути інтелектофобом. В режимі інтелектофобії домінування простих рішень та простих гасел примушує політиків до профанації будь-якого інтелектуального продукту, тому що саме це і примножує його рейтинг. В режимі інтелектофобії інтелектуальна політика є неможливою.
Нема нікого більш небезпечного, ніж шизополітик, упевнений в своїй адекватності і неспроможний до інтелектуальних зусиль. Немає більш беззмістовного шизополітолога, ніж той, хто намагається надавати смисл тому, що смислу не має. Немає більш бездарного інтелектуала, ніж той, хто втратив свою ідентифікацію та самовизначення. Немає нічого більш небезпечного для країни, ніж добровільна відмова національних еліт від рефлексії та інтелектуальних зусиль у політиці і практикування ними шизополітики.
Перспективи подолання шизоїдності світу та шизополітики
Чи можливо подолати шизофренію політики у шизоїдному світі? З точки зору збирання всіх полі-тичних реальностей до однієї купи, яка стане єдиною реальністю, чого прагнули попередні політичні тоталітаризуючі ідеології, – ні. Єдина тоталітаризуюча політична ідеологія більше не є можливою, бо кожна з сучасних політичних реальностей є досить сильною, що відстояти та утвердити себе – у вигляді окремих тоталітаризуючих партійних ідеологій. Шизофренію політики можна подолати лише шляхом освоєння нового типу віртуального мислення та нової компетенції – інтелектуальної політики.
Так вже сталося, що сучасні політики – потвори і нікчеми. Проблема не у тому, щоб їх ненавидіти чи з ними боротися. Новим політикам їх потрібно ігнорувати, водночас для себе намагаючись зрозуміти, як самим не стати потворами і нікчемами. Розвиток у політиці з’являється, коли вдається оформити розрив сучасних політиків і майбутніх. Як оформити цей розрив цивілізовано – ось про що треба думати.
Вочевидь нинішні мас-медіа і особливо телебачення виконувати роль середовища нешизоїдної комунікації вже нездатні. Середовище експертної рефлексивної комунікації мусить від’єднатися від мас-медіа і безпосередньо працювати в структурах суспільства. Потрібно практикувати нові способи віртуального мислення поза публічною політикою, поза увагою журналістів та телекамер, формувати нові компетенції інтелектуальної політики у нових політиків та публічно ігнорувати політичний абсурд – ось як ми можемо пришвидшити кінець шизополітики.
Справжня влада анонімна. Найпотужнішою за масштабами та найбільш анонімною є влада споживацьких цінностей, які транслюються рекламою, кіно, телебачення і т.д. Це ціннісна влада, яка конкурує з іншими типами трансляції цінностей – ідеологією (як це донедавна було в СРСР, а зараз ще продовжується в деяких ідеократіях) чи релігією, як це відбувається в теократичних державах. Така влада повсякчас мало усвідомлюється та недостатньо обмежується демократичними суспільствами, бо демократична влада поки що не знайшла ефективних механізмів такого обмеження.
Мас-медіа та Інтернет ніякої окремої влади не мають. Хоча їх іноді і називають четвертою владою, Але насправді мас-медіа або є провідниками державної чи партійно-корпоративної влади, коли вони піддаються цензурі або потай за хабарі виконують корпоративні замовлення, або є провідниками концептуальної влади та самоврядування, коли вони створюють ринок стратегічних ідей. Інтернет змінює владу набагато фундаментальніше. Мова йде не тільки про електронне самоврядування, яке взагалі має прийти на зміну демократії як представницькій владі. Мова йде про те, що Інтернет дозволяє взагалі вийти за межі актуального світу – в світ віртуальний, але про це іншим разом.
Інноваційно-концептуальна влада – четвертий тип влади, окрім трьох за Вебером – легальної, традиційної та харизматичної.
1. Концептуальна влада є латентною. Це означає, що концептуальна влада не є матеріальною і не є актуальною. Концептуальна влада, в залежності від онтології, в якій ми це формулюємо, є ідеальною чи віртуальною. Концептуальна влада не залежить від тих чи інших носіїв, які її впроваджують, несуть на собі або підтримують. Концептуальна влада знаходиться на іншому рівні розуміння, ніж традиційна матеріальна чи ін.
2. Концептуальна влада є анонімною. Це означає, що концептуальна влада не є суб’єктною, тобто не пов’язана безпосередньо зі своїми суб’єктами-носіями. А відтак концептуальна влада може здійснюва-тися через поширення стратегічних ідей в будь-який спосіб.
3. Стратегічні ідеї неможливо скрити. Це означає, що концептуальна влада в традиційному розумінні не є утаємниченою чи скритою спеціальними засобами, як це буває в маніпуляціях демократичної влади. Стратегічні ідеї скриті лише своєю складністю для профанів, але завжди відкриті для тих, хто їх спроможний.
4. Концептуальна влада подібна до спрута чи шарового пирога (в залежності від віртуальної чи ідеаль-ної онтології). Це означає, що концептуальна влада є мережевою неієрархічною, має багато рівнів чи шарів свого існування і відповідно розуміння. Інакше кажучи онтологія концептуальної влади є багаторів-невою. Таке розуміння влади принципово змінює наше ставлення до неї з точки зору її завоювання всередині демократичної традиції. Якщо традиційно бажання.
І Н Т Е Л Е К Т УА Л Ь Н А ПОЛІТИКА
Влади та воля до влади в демократії ототожнювалися, то тепер ми маємо розрізняти ці різні шляхи. Бажання влади це бажання споживати владу, коли владожець свої інтереси видає за соціально значимі, а соціально значимі інтереси видає за свої. Така уявна тотожність породжує його волю у праг-ненні до завоювання та утримання влади в демократичному суспільстві. В той час, коли у демократичної влади з’являються потужні конкуренти, що мають уже концептуальну природу, владоможець повинен бути, перш за все, компетентним, аби не тільки завоювати, але і втримати владу.
Демократія ж як історичний тип влади, на нашу думку, приречена на поразку. Епоха буши-зації влади, тобто приходу до влади малокомпетентних людей демократичним шляхом, скоріш за все закінчиться загальною кризою демократичної влади як такої. Майбутні владоможці змушені будуть бути компетентними і будуть включені не в процес делегування влади, а в процес безпосереднього здійснення влади через самоврядування та в процес стратегування як окремий тип недемократичної влади.
Стратегування ніколи не було і не буде демократичною владою. Не бажання влади, а воля до влади дає владу. Воля до влади має концептуальний характер. Не воля до влади породжує смисл влади, а смисл влади породжує волю до влади. Концептуальна влада вже домінує, залишилось тільки в результаті кризи зафіксувати це інституційно як нову владу – не демократію, а полікратію.
Ми повинні розрізняти два типи демократії – популістична демократія та стратегічна демократія. Популістична демократія це демократія, де приймаються прості популярні рішення, які задовольняють мінімальні матеріальні потреби суспільства, але які не є повністю адекватні сучасному складному світові. Популістичні демократії або тимчасово перебувають в хаосі політичних конфліктів їх еліт під час спроб різнонаправленої маніпуляції, або тривалий час знаходяться в ситуації зовнішнього управління з боку стратегічних демократій. Маніпуляції еліт всередині різних типів демократії є різними. Еліти популістичних демократій здійснюють дуже примітивні маніпуляції своїм суспільством.
Стратегічні демократії маніпулюють своїми суспільствами на більш глибинному рівні з розумін-ня далекої перспективи. Стратегічні демократії здійснюють стратегічне управління як всередині своїх країн, так і через активну зовнішню політику здійснюють управління іншими країнами. В сучасному світі стратегічні демократії завжди управляють популістичними демократіями.
В стратегічній демократії управляє стратегічна еліта. Відтак в популістичній демократії панує винятково компрадорська еліта, яка здебільшого має підпорядкування тому чи іншому зовнішньому центру управління. Водночас в деяких популістичних демократіях різні частини компрадорської еліти мають різні вектори зовнішнього підпорядкування, тому в такому випадку потрібно говорити про декілька компрадорських еліт, що представляють різні зовнішні центри управління.
Компрадорські еліти всередині такої країни є конфліктними та неугодоздатними не тому, що вони мають групові психічні відхилення, погану політичну культуру, злий намір чи малий розум – вони такі, бо залежні від центрів зовнішнього управління, які знаходяться в конфлікті. Тобто різні компрадорські еліти відтворюють всередині країни конфлікт центрів зовнішнього управління, які стоять за ними.
Політичні партії всередині популістичних демократії є лише способом організації тієї чи іншої компрадорської еліти.
В широком смысле слова «независимость» Украины
как усиливающееся качество имеет ряд этапов:
1) провозглашение политической независимости (1991);
2) процесс обретения суверенитета (будет закончен с выводом в 2017 году российских войск с территории Украины);
3) обретение гражданской независимости (формирование независимого от государства и сильного гражданского общества – «оранжевая революция» 2004);
4) достижение экономической самодостаточности с точки зрения энергетической независимости и наличия в стране критически важных полных циклов экономики;
5) выход из ситуации внешнего стратегического управления, стратегическая самостийность страны. Последние два этапа зависят от перерождения нынешней власти или прихода к власти нового политического поколения, способного это сделать.
Украина сейчас находится на 4-ом этапе. Цель 4-го этапа для Украины – обретение экономической самостийности. Таким образом, самостийность суть переход от независимости к свободе Украины. На этом этапе также должна быть поставлена цель перехода к 5-му этапу – стратегиче-
ская самостийность и обретение субъектности в мире.
Соборность – часто употребляемое поименование Украины, что означает ее внутреннее единст-
во в широком смысле слова. Единство страны обеспечивается так называемой «платформой единства». Какова сегодня платформа единства наиболее эффективна для Украины – национальная идея, стратегия развития, цивилизационный выбор – вот о чем сегодня спорят в Украине. Кто должен предлагать платформу единства: государство, партии, отдельные лидеры? Это тоже является в центре внимания украинской политической элиты.
Ієрархії мотивацій
Найбільш відома класифікація мотивацій належить Абрахаму Маслоу. «Піраміда Маслоу» суть ієрархія потреб в споживацькому суспільстві, тобто в системі цінностей, де онтологічною характеристикою є «споживання світу». Це ієрархія цінностей «пашу». Вона описується наявною мовою і добре розробленими в психології поняттями.
1) Фізіологічні; 2) Безпека; 3) Любов (приналежність до чого-небудь); 4) Повага; 5) Пізнання; 6)Естетичні; 7) Самоактуалізація.
Останні три рівні – пізнання, естетичні та самоактуалізація – також вважають потребою в самовиражен-ні. Обмеженість уявлень про ієрархію потреб у так званій «піраміді Маслоу» полягає в дослідженні ієрархії, що задана винятково західним суспільством, суспільством споживання. Тобто така ієрархія виникає в системі цінностей, що вже осмислила себе як першорядно матеріальна і протиставила себе вторинній ідеальній. Мотивації всередині цієї ієрархії всім нам добре знайомі. Це – професійна діяльність задля безпосередньої вигоди, мистецтво задля естетизації світу, наука задля пізнання, створення сім’ї через любов і т.д.
Піраміда іншого типу мотивацій в суспільстві суть ієрархія в системі світогляду, де онтологічною характеристикою є «конструювання світу». Це ієрархія цінностей «аарн». Ця ієрархія описується принципово іншою мовою, в інших уявленнях, з дещо незвичної позиції – щодо світу як такого.
1) Конструювання світу; 2) Злиття зі світом, розчинення у світі; 3) Осягнення світу; 4) Дія заради інших як спрощення світу до інших індивідуумів; 5) Любов як взаємодія з іншими через потяг до них; 6) Виокремлення себе серед інших та обособлення як поява власного значення; 7) Значи-мість власного матеріального носія.
Останні три – любов, обособлення та значимість матеріального носія – є примітивізацією щодо більш універсального всевіртуального відношення до світу. Ця ієрархія мотивацій, якщо ви помітили, є не просто прямо оберненою за послідовністю, а ще й реконструюваною за змістом відносно іншого «конструктивного» світогляду – як поступовий відхід від позиції «конструювання світу» і все більше занурення у світ як такий, аж до його матеріальної індивідуації.
Мотивації «аарн» не виникають самі по собі, як мотивації «пашу», їх спричинюють особливі інтелектуальні колективи однодумців в громадянському суспільстві. Ми можемо лише приблизно без деталіза-ції навести приклад: створення принципово нових артефактів мистецтва, ненауковий конструктивізм, освоєння космосу, створення штучного інтелекту, нанотехнології, генна інженерія – всі ці мотивації до діяльності не несуть безпосередньої сьогоднішньої вигоди. Окрім того, вони пов’язані зі здоланням значного опору суспільства, що в своїй більшості перебуває всередині мотивацій «пашу».
Ієрархія «аарн» виникає в системі цінностей, що вже осмислила себе як першорядно конструктивна (віртуальна) і протиставила себе тлумачній (актуальній). Як бачимо, навіть способи протиставлення таких ієрархій також є позиційними. В «піраміді Маслоу» здійснено перехід в протиставленні «матеріаль-не–ідеальне». В нашій піраміді здійснено перехід в протиставленні «віртуальне–актуальне». Не має значення, послідовником якого підходу ви є – Маркса, що дуже комплементарний Маслоу, чи Вебера, тобто, що ви вважаєте основою – матеріальне (ієрархія 1-8) чи ідеальне (обернена ієрархія 8-1), ви все рівно знаходитеся всередині ієрархії Маслоу.
Ці дві піраміди потреб є неоднаковими щодо їх відомості для широкого загалу, уваги мислителів
та інтенсивності дослідження, пропозицій щодо них філософських та релігійних доктрин. Переважає перша піраміда, яка навіть досі вважається єдиною та єдино правильною. Уявлення «пашу» про ієрар-хію «аарн» існує як відчуття, що десь відбувається щось більш значиме, ніж те, що роблять вони. Вик-ладачі вузів, що не пояснюють студентам, онтологічну обмеженість «піраміди Маслоу», не просто самі сприймають її некритично, вони тим самим не спроможні до онтологічно-ціннісного аналізу питань: звідкіля береться ієрархія потреб, і коли вияснена онтологія «матеріальне–ідеальне», то які ще можуть бути ієрархії потреб.
Чи є мотивації довільним вибором?
Ми говоримо про довільний, а не про добровільний вибір мотивацій. Добровільний вибір мотивацій це питання соціально-політичного ладу в тій чи іншій державі. А от довільний вибір це питання наявності чи відсутності ціннісного диктату в тому чи іншому суспільстві. Тобто довільність вибору мотивацій це за-
хист права на дивакуватість, це питання про те, як суспільство ставиться до диваків (людей з іншими, ніж загальноприйнятні мотиваціями):
1) вивчає та переймає мотивації диваків,
2) просто підтримує диваків для різноманіття, не вивчаючи та не переймаючи їх мотивації,
3) не підтримує диваків і ставиться байдуже до їх мотивацій,
4) переслідує диваків, змушуючи змінювати мотивації на загальноприйняті,
5) знищує диваків.
Як вибираються мотивації сьогодні? Людина народжується і живе в сім’ї, яка постійно зайнята боротьбою за зростання кількості та якості споживання, де отримує відповідне ціннісне виховання:
1) влада це споживання світу;
2) гроші це інструмент споживання;
3) популярність дозволяє мати щонайкраще споживання;
4) секс це статева міра влади, грошей та популярності.
Далі людина в дитинстві та юності отримує освіту, де закладаються системно-культурні підґрунтя для такого ціннісного виховання, та в кращому разі релігійне виховання, де закладаються тільки обмежу-вальні норми щодо споживання: не убий, не укради, не лжесвідчи і т.д. Надалі людина постійно знаходиться під безперервною атакою споживацьких імперативів реклами та іншого змісту засобів масової інформації.
Отже не можна сказати, що в такій ситуації вибір мотивацій є довільним, бо існує багаторівневий диктат – виховання, освіта, культура, релігія, реклама, ЗМІ. Інститут психоаналізу працює винятково з патологічними випадками мотиваційного дисбалансу чи з втратою усякої мотивації.
Інститут психоаналізу не працює з передчуттями фундаментальної хибності споживацьких Моти-вацій. Адже сам психоаналіз виникав всередині західних цінностей, де «споживацтво» є онтологічною основою.
Тільки в окремих випадках – через релігію або філософію – людина має можливість змінити ті чи інші мотивації. І дуже рідко буває так, що мотивація змінюється системно.
Як відбувається зміна мотивацій?
Важливим надбанням людства, що дісталося ціною величезної кількості людських смертей, є основний закон зміни особистих мотивації: мотивації не змінюються через політико-державний чи суспільно-моральний примус. Мотивації змінються шляхом виховання, освіти, або ж в результаті життєвої кризи, яка ставить людину в ситуацію-на-межі.
Колективні мотивації взагалі непідвладні зміні впродовж людського покоління. Зміна колективних мотивацій відбувається протягом тривалого історичного часу та пов’язана з цілим комплексом засобів: філософське осмислення, пробудження історичної пам’яті в суспільстві, відкриття структур масової свідомості для публічної роботи з ними впродовж тривалого часу.
Давайте подивимося на чотири простих мотивації – влада, гроші, популярність та секс. Спочатку розглянемо зміст цих мотивацій в «піраміді Маслоу», тобто в ієрархії цінностей «пашу».
Влада це споживання влади. Загальне благо, яке декларують ті, хто хоче влади, – лише маскування справжнього споживацького мотиву. Багато грошей (багатство) це можливість необмеженого вибору споживання. Суспільні обов’язки багатства зводяться лише до необтяжливої доброчинної діяльності. Відомість як популярність приносить зростання споживацьких можливостей. Визнання (тобто знання як кращого в своїй сфері) та слава (за славні діла) приноситься в жертву відомості та популярності.
Секс як статева міра влади, грошей та популярності є споживанням статевої уваги. Продовження роду та людські відносини приносяться в жертву прагненню сексуальних перемог. Зміна мотивацій означає перегляд, перш за все, ставлення до цих чотирьох мотивацій. Це може відбуватися як зміна мотивацій в процесі досягнення того, що слугує мотивацією. Тобто, коли людина отримує владу чи багато грошей чи популярність чи багато сексу, її мотивація має змінюватися.
Але проблема в тому, що ніхто їй в цьому плані не може нічого порадити, бо всі, хто міг би це зробити – наприклад, психоаналітики, філософи, представники релігії чи просто мудрі люди – не знаходяться в таких же ситуаціях, бо їх мотивації завжди інші, складніші і вони, як правило не знають, як це бути всередині однієї домінуючої простої мотивації та ще й досягти її цілей.
Відтак владоможці, багатії, популярні та пошукачі сексу не можуть самостійно змінити свої мотивації після досягнення мотиваційних цілей, бо саме примітивність їх мотивацій і їх домінуючий над рештою характер слугує тим бар’єром, через який осмислення можливості мотиваційної зміни їх носіями неможливе: їх мислення занадто примітивне. Так виникає мотиваційна криза, наслідком якої є депресія, яку намагаються лікувати або хімічними засобами, або через психоаналітиків, або в досить радикальний спосіб – «даун-шіфтінг», коли людина покидає світ гонитви за споживанням і починає займатися речами, що не пов’язані зі споживацькими мотиваціями. Не дивлячись на те, що «даун-шіфтінг» це доволі примі-тивний спосіб втечі від споживацьких мотивацій, він достатньо поширений, бо реконструкції мотивацій-ної структури особистості сьогодні не пропонує ніхто, оскільки це пов’язано з наявністю доволі складної філософії, а не якихось там знань в психології чи психоаналізі.
Давайте спробуємо поглянути на ті ж самі мотивації всередині ієрархії цінностей «аарн». Влада це влада над світом в процесі творчості і відмова від підпорядкування людини людині. Влада має слугувати не задоволенню примітивних потреб тих, хто забезпечує підтримку влади, а зміні та ускладненню їх мотивацій.
Багато грошей є лише умовою переходу на іншу ступінь можливостей – довільного вибору моти-вацій та їх ускладненню. Природа грошей змінюється, коли їх стає багато: гроші стають фінансами, а отже мають змінювати світ навколо. Здобута популярність не має перетворюватися на наркотик. Популярність лише ресурс, що дозволяє досягнути визнання за славні діла. Секс є дарунком чуттєвого світу одного іншим. Це означає принципову зміну філософії сексу – поступове вмирання традиційного шлюбу, трансформацію традиційної сім’ї у мережеву сім’ю, перевагу полігамії над моногамією. Пошукачі сексу можуть пропонувати суспільству принципово нові форми сексуальних відносин, переборюючи зневагу та недовіру більшості.
Отже прості мотивації, коли досягаються мотиваційні цілі, повинні змінюватися на більш складні, бо ті, хто досягає цілей мотивацій, насправді мають щось більше. Неспроможність успішних у досягненні мотиваційних цілей розглядіти у собі це більше – є не тільки їхньою поразкою, вона є також поразкою всіх тих, хто прагне того ж самого і бере з них приклад.
Як можна створювати нові мотивації?
Це важке питання, бо щось можна практикувати тільки тоді, коли є відповідна теорія. Без теорії практики не існує, існує лише спонтанна діяльність. Можна виокремити тільки загальні принципи нових мотивацій, які можуть з’являтися:
1) Мотивація має бути позитивною. Жодна мотивація, спрямована на знищення чого-небудь, яким би огидним воно не було, не має бути головною.
2) Мотивація не може бути пов’язана з власною вигодою чи принаймні власна вигода не може бути головною.
3) Мотивація повинна бути фундаментальною, тобто торкатися всього світу, а не якоїсь окремої сфери чи типу діяльності.
4) Мотивація повинна бути універсальною, тобто такою, щоб її могли переймати інші.
5) Мотивація має бути достатньо складною, щоб протистояти більш примітивним мотиваціям, але не протидіяти їм прямо.
6) Мотивація має бути сильною, але не домінуючою, тобто такою, яка може захоплювати всю повноту життя, але
не витісняти інших мотивацій.
7) Мотивація в процесі застосування через мотивовану нею діяльність має породжувати інші мотивації.
Це загальні вимоги до мотивацій, які однак не говорять нічого про зміст нових мотивацій. Зміст нових мотивацій це головне питання для нового інституту, який має з’явитися – реконструкції мотивацій всередині обох ієрархій цінностей – «пашу» та «аарн». В ідеалі – людина має ще в школі вивчати курс мотиваційного аналізу, де її мають учити усвідомлювати свої мотивації, працювати з ними, змінювати їх.
Перш за все мотиваційна реконструкція для виходу з мотиваційної кризи потрібна сьогодні тим, хто, як їм здається, досяг всього, чого прагнув. Такі люди задають собі питання – що далі, чого прагнути ще, чи можна прагнути чогось більш складного? І тут вони раптом бачать, що ті, хто міг би відповісти на ці питання – духовні люди, диваки – поступово самі втрачають духовність, скочуються до їх мотивацій. Так мотиваційна структура суспільства втрачає різноманітність, суспільство стає винятково споживацьким і відтак приреченим на поступову деградацію.
Отже мотиваційна різноманітність – це золотий фонд нашого суспільства. Цінуйте диваків, підтри-муйте їх – хоча б не задля них, то задля самих себе. Бо вони – це ваш єдиний шанс, коли ви опинитеся в мотиваційній кризі. Вони – це єдиний шанс подолати домінування мотивацій «пашу», створити осередки мотивацій «аарн». Диваки це ті, з кого може початися новее суспільство.
Світ змінюють не владоможці, не багатії, не популярні люди і не пошукачі сексу. Світ змінюють ди-ваки. А диваки бувають серед всіх.
ЯК вИЙТИ З СИТУаЦІЇ КрИЗИ?
Для тих, хто приймає рішення. Що таке ситуація та які бувають ситуації?
Щоб говорити про вихід з ситуації кризи, спочатку давайте зрозуміємо, що таке «ситуація» взагалі.
Якщо ви подивитеся словники та енциклопедії, то там ви знайдете об’єктивістське розуміння «ситуації» – «одноактність та неповторність множини подій, збіг життєвих обставин і положень, які відкриваються сприйняттю та діяльності людини». Ми ж впевнені, що таке розуміння є недостатнім, і запропонуємо вам суб’єкт-об’єктне розуміння «ситуації». Ситуація це множина підвладних нам подій, набір обставин, в які ми не можемо потрапити або з яких ми не можемо вийти, не створивши чи не змінивши їх за допомогою деякого набору дій. Тобто ситуація це не просто якісь одноактні та неповторні події, які відкриті сприйняттю та діяльності.
«Захід сонця ввечері» це не ситуація, а от встигнути подивитися захід сонця з крутого схилу, куди ще треба забратися, – ситуація.
Ситуація це також не просто збіг обставин та положень, які відкриті сприйняттю та діяльності – це участь діяльності у формуванні обставин. Давайте візьмемо прості життєві обставини.
Що таке ситуація кризи?
Коли ви пошукаєте в енциклопедіях визначення «кризи», то знайдете два основних розуміння – «важкий перехідний стан» чи «сукупність небезпеки та можливостей». В принципі це вірно, Але це знову ж таки об’єктивістський погляд. На наш, суб’єкт-об’єктний погляд, криза це ситуація, коли
1) є набір обставин, з яких ми не можемо вийти, не змінивши їх (в уявленні та в реальності);
2) кількість можливих варіантів змінювати ці обставини дуже мала або взагалі нульова (так що потрібно ще придумати, як це зробити),
3) набір дій та засобів, які ми можемо застосувати до змін обставин, дуже обмежений (і обмеження є очевидно-нездоланними),
4) будь-яка спроба змін обставин традиційними чи звичайними засобами веде до погіршення ситуації, до зменшення можливостей та ще більшого обмеження дій (а нові дії чи засоби не є очевидними).
Отже ми маємо такі ознаки кризи у порядку їх нумерації –
1) відчуття безвихідності;
2) мало варіантів вибору;
3) мало засобів;
4) неадекватність дій тих, хто намагається вийти з кризи традиційними засобами.
Вийти з ситуації кризи означає побачити вихід умоглядно, на основі цього – розширити кількість варіантів вибору, збільшити кількість засобів змінити обставини та досягти стану, коли в змінених обставинах можна діяти далі в тому числі традиційними засобами, як і раніше.
В ситуації кризи без принципової зміни обставин не можна діяти традиційними засобами. В ситу-ації кризи не можна застосовувати пояснення, які зазвичай застосовують в докризовій ситуації. В ситу-ації кризи не можна використовувати лише наявні чи сумнівні можливості. В ситуації кризи можна діяти лише змінивши підхід до ситуації в цілому, придумавши нові варіанти дій, побачивши нові засоби, вийшовши зі стану неадекватності.
Ключ до виходу з кризи (той самий ключ до дверей додому) – інновація, причому не одна, а послідовний набір – інновація, яка породжує інновацію. Тільки інновації в ситуації кризи розширюють можливості щодо змін обставин, збільшують перелік дій, які можна для цього застосувати, та зрештою дозволяють вийти з ситуації кризи. І тільки інновації в післякризовій ситуації дозволяють подолати наслідки кризи, бо вийти з ситуації кризи це ще не означає подолати її наслідки. Дуже часто в ситуацію кризи потрапляються одразу з ситуації вибору стандартних альтернатив, іноді – через проблемну ситуацію. А от вийти з ситуації кризи одразу ж в ситуацію вибору стандартних альтернатив дуже важко: з ситуації кризи, як правило, виходять в проблемну ситуацію, з якої вже потім виходять в ситуацію вибору стандартних альтернатив. На основі цього розрізняють прості інновації та потужні інновації – прості інновації дозволяють вийти з кризової ситуації в проблемну, а потужні інновації дозволяють перейти від кризової ситуації до ситуації вибору стандартних альтернатив.
Найрозповсюдженіший спосіб загострення кризи – кризову ситуацію дуже довго вважають просто проблемною ситуацією. Коли на фоні розвитку кризи ви чуєте слова деяких людей – «у нас кризи нема, криза десь там, а ми долаємо її наслідки» чи «нема ніякої кризи, є просто проблеми» – знайте, ви маєте справу з неадекватними людьми, які зрештою своїми діями і приводять до загострення кризи. Криза завжди має внутрішні причини. Криза розвивається саме через неадекватність спроб її подолати.
Якщо початок економічної кризи створює світова економічна ситуація, то поглиблює розвиває, пестить та викохує кризу – влада кожної країни. Коли влада в ситуації економічної кризи намагається пояснювати кризу через відновлення передкризової ситуації, то це «ностальгічна» брехня. Коли влада в ситуації економічної кризи намагається використовувати сумнівні можливості (наприклад, віддаючи в заставу майбутнє країни під кредити), то це політичний злочин. Коли влада в ситуації економічної кризи намагається здійснювати традиційні або звичайні дії, використовуючи наявні засоби, та ще й пояснює це цитатами з економічних підручників, то це пряма та явна неадекватність. Коли влада бачить, що її неін-новаційні спроби боротися з кризою погіршують ситуацію і продовжує це робити, то це безпорадність.
Коли ви в ситуації персональної кризи дієте так само, як неінноваційна влада, то ви брешете собі, робите дії, про які потім пошкодуєте, потрапляєте у стан неадекватності та безпорадності, які закінчую-ться депресією.
Як перейти до інновацій?
Людина доволі ледаче створіння, бо вона не просто переживає стан задоволення, як тварина, а вміє його цілеспрямовано продовжувати. Кажуть, що людським розвитком ми взагалі маємо завдячувати ліні. Мабуть це правда. Але ще більшою правдою є те, що єдиною можливістю подолати лінь є криза. Більшість інновацій як в природній еволюції, так і в людській історії, виникали саме завдяки кризам. Разом з тим, криза не породжує інновації сама по собі та одразу ж. Щоб інновації стали можливими, щоб вони почали виникати, криза повинна вдарити у саме серце кожного, повинна зруйнувати звичний світ, повинна знищити всі надії на можливість повернення до минулого, іноді повинна знущатися та глумитися над людьми, поки вони не опиняться на краю загибелі. Бо тільки перед лицем загибелі або втрати всього, що вони мали, люди здатні мобілізуватися і не просто продукувати інноваційні ідеї, а застосовувати їх на практиці. В ситуації кризи ті, хто не може мобілізувати свої зусилля та перейти до інновацій, – гинуть або деградують.
Отже інновації не народжуються з самого факту кризи як такого. Що ж заважає кожному з нас чи владі як такій вдатися до інновацій? Заважає сором зізнатися у своїй некомпетентності та попросити експертної допомоги. Бо кожен з нас думає, як на це подивляться люди, а виглядати некомпетентним – ой, як не хочеться. А у влади є ще одна загроза – політик чи группа політиків, які зізнаються у своїй некомпетентності, фактично оголошують про свою політичну смерть. Отже навіть діючи в ситуації кризи неадекватно і це розуміючи, влада не може просто піти і помахати нам рукою. Іноді владу доводиться скидати силоміць. Так само і кожен з нас – рішення про інноваційні підходи до ситуації ми приймаємо тільки під явним тиском обставин.
Інновації починаються з інновацій в собі. Перехід до інновацій починається з дуже простого за змістом та надзвичайно важкого за мотивацією рішення – «Все! Я більше не дію традиційними засобами. Я шукатиму інновації та впроваджуватиму їх». Це рішення має важливе психологічне значення – ви до-лаєте кризу всередині себе. Вам залишається тільки подолати її зовні себе.
Допустимо, ми так чи інакше прийшли до такого стану, коли інновації стали вже невідворотними, коли вже всі зрозуміли, що традиційні знання та засоби проблем не вирішують. Тоді про які інновації ми говоримо? Інновації за змістом дуже розрізняються. Зміст інновацій залежить від того, куди зорієнтовані наші інновації – на повернення в докризовий світ чи на просування в новий післякризовий світ. Тобто відносно першого розуміння кризи нам потрібно осягнути – це «важкий перехідний стан» куди: в докризову ситуацію чи в принципово нову післякризову. Відносно другого розуміння кризи ми повинні побачити: з позиції докризової ситуації – «небезпеку» кризи або з позиції післякризової ситуації – «можливості» кризи. Від того, яку позицію ідентифікації ви займете – докризову чи післякризову, залежить ваше виживання, успіх і щоденний настрій під час кризи та ваш післякризовий розвиток. Тільки інновації з позиції післякризової ситуації є перспективними.
Здавалося б – ось прийшла довгоочікувана криза, і все, що раніше так хотіла зробити влада, можна робити з найменшим опором населення. Ви так довго говорили про структурну еконо-мічну реформу – давайте робити вже. Ви так давно хотіли принципово змінити структуру бюджету – маєте шанс. Ви хотіли реформ в металургії – будь-ласка реформуйте. Ви збиралися провести реформу в ЖКГ – чудова нагода. Ви мали намір раз і назавжди розібратися з тіньовою долари-зацією економіки – прекрасна можливість. Ви хотіли почати реконструкцію інфраструктури в загальнонаціональному масштабі – ніхто не заперечує.
Те ж саме в бізнесі. Ви хотіли давно реструктуризувати бізнес – якраз час. Ви хотіли здійснити кадрові зміни – от і настав момент. Ви збиралися позбутися неліквідних активів – продавати їх вже пізно, але ви можете їх законсервувати або комусь подарувати. Ви хотіли зайнятися самоосвітою чи почитати книги – тепер у вас буде на це час.
Але це можливо лише в тому випадку, коли ви намагаєтеся творити інновації з перспективи нового післякризового світу. Коли ви намагаєтеся повернутися в докризовий світ – ви нічого цього не бачите і всі ваші інновації це лише спосіб відновити минулий спосіб свого існування.
Інновації зазвичай потребують інтелектуального зусилля та додаткових кроків на їх впровадження. Небажання робити додаткові кроки покликане не тільки психологічною неготовністю чи лінню, а часто відсутністю наявних для цього ресурсів. Отже знаходження ресурсів для інновації теж повинно мати інноваційний характер.
Як зробити ціннісний вибір в ситуації кризи?
Люди в ситуації кризи дуже змінюються – змінюється їх зовнішній вигляд, настрій, вираз обличчя.
Але головне – в ситуації кризи змінюються цінності. Це відбувається досить швидко, коли свідомість людини мобільна, коли всередині себе людина багато разів програвала різні варіанти та різні сценарії свого життя. І це відбувається дуже важко, коли людина була спрямована на демонстрацію свого високого становища, своєї винятковості, своєї влади, свого багатства – і при цьому навіть не припускала думки, що все може повернутися інакше. В ситуації кризи поступово змінюються критерії соціальної успішності. Успішність починає визначатися не демонстративним споживанням, а здатністю до інновацій. Успішними стають ті, хто найбільш інноваційно зумів вийти з ситуації кризи і навіть закласти умови післякризового розвитку. Криза це зазвичай ситуація-на-межі, яка виявляє всі найкращі і най-гірші якості людини і залишає непоміченими якості, якими вона схожа на безліч інших людей. Під час кризи у людей виникає безліч питань, що мають суто неекономічне значення. Наприклад, зазвичай, «куди вкласти гроші» це питання економічної доцільності. В ситуації кризи, коли зникають ознаки економіч-ної доцільності, виникає дуже цікавий вибір – «куди вкласти гроші, які все рівно знеціняться». І оцей вибір вже неекономічний – це моральний вибір, духовний вибір. Цей вибір робиться вже не всере-дині уявлення про економічний зиск, а всередині уявлення про справедливість, про вічність і т.п.
Зараз доводиться чути питання про те, в які активи вкладати під час кризи, коли вкладати практично нікуди, бо ні про що нема певності – ні про банки, ні про фондові ринки, ні про золото чи коштов-ності, ні про політичні партії, ні про владу взагалі. Але зажди в будь-якій кризі лишається один непорушний актив – це ви: ваша та ваших близьких особистість, розум, освіта, психічний стан. Знецінення цього активу вдарить по вас якнайбільше. Якщо ви навіть втратите все економічне багатство, але ваше осо-бистісно-референтне коло матиме не зменшений потенціал, ви з часом відновите все, що втратили. Якщо ж ви залишитеся наодинці зі своїм багатством, але втратите особистісно-референтне коло, то ви втратите набагато більше. Отже підтримуйте морально та матеріально своїх близьких, своїх найближчих друзів та добрих знайомих, бо це є ваше особистісно-референтне коло і ваш найцінніший актив.
Другий актив, в який можна вкладати ресурси, які знецінюються, сьогодні виглядає дуже примарним. Цей актив – Новий Світ, тобто світ, який буде після кризи. Той, хто ще під час кризи примудриться дослухатися деяких прогнозів або просто вгадати, яким буде Новий Світ, той, вкладаючи свої ресурси в цей Новий Світ, отримає перевагу в майбутньому. А щоб взнати, яким буде цей Новий Світ, існують дуже очевидні поради – читайте книги, журнали і газети, читайте в Інтернет.
Тепер перейдемо до вибору, який сьогодні доводиться робити тим, хто звільняє працівників. Про цей вибір чомусь не тільки не пишуть, але і не говорять: кого звільняти в першу чергу, коли все рівно звільняти когось потрібно? Коли звільняєш людей, зайнятих непрофільною діяльністю, тут практично не виникає моральних дилем. А от коли доводиться звільняти людей в сферах виробництва, які залишаться дієвими під час кризи, то доводиться робити вибір між людьми, що виконують схожі виробничі функції.
Нарешті про інтелект. Ще в докризовий період інтелектуали в нашій країні були не потрібні. В ситуації ж кризи інтелектуали стануть не потрібні ще більше, якщо тільки інновації не стануть основою еко-номічної політики держави та корпорацій. Але на це сподівання дуже малі. Отже багато інтелектуалів опиняться на вулиці і будуть без роботи. Оскільки ці люди нам близькі, то ми скажемо їм, як собі – не шукайте правди і не сподівайтесь на справедливість. Якщо інновації разом з їх носіями стануть не потрі-бні ні владі, ні бізнесу, чесніше для міських інтелектуалів поїхати в село, де жити, працювати і творити. Це дуже просте за змістом і водночас важке для втілення рішення. Але, перечитайте «Доктора Живаго» – і з Богом.
ЧИ ПоТрІБНа ФІЛоСоФІЯ в УКраЇНІ?
Філософія використовувалася державною владою в якості ідеології так довго, що вона втратила свій справжній сенс і своє глибинне призначення на цій території. Не тільки СРСР не потребував філософії, але і незалежна Україна також її не потребує, бо до утилітарного використання філософії задля рекламних маніпуляцій тепер долучився ще і бізнес. Ситуація стала аж надто загрозливою: сьогодні в найкрупніших вузах – Києво-Могилянці та Університеті Шевченка – зібрати студентів на доповідь зі складною філософською темою, якщо вона не торкається отримання диплому чи можливості зробити кар’єру, чим далі, тим більше скидається на вправи з «шаленості хоробрих». Тобто чисто духовні мотивації у відносинах з філософією втрачені вже навіть у студентства. Зрештою ми вирішили спробувати відповісти на питання – навіщо взагалі та яка потрібна філософія і як вона можлива в Україні.
Навіщо взагалі потрібна філософія? Що таке філософія і яка вона буває?
Філософія творить найзагальніші уявлення про все. Отже філософія це перш за все онтологія – уявлення про буття, уявлення про світ, його походження та кінець, уявлення про першооснови (першоелементи) світу та способи їх сполучення між собою, але також і гносеологія – знання про знання, а зараз вже і когнітологія – уявлення як про світ так і про позасвіт з точки зору засновків для знань. І тільки потім – філософія це безліч пов’язаних з цими, але менш загальних питань. Ці інші питання розглядаються в безлічі сфер знань – логіці, етиці, естетиці, психології, соціальній філософії, соціології, лінгвістиці і т.д.
Всі вони тільки тоді належать до філософії, коли зазнають перетворень на рівні фундаментальних засновків. Філософія суть потуга до діяльності чистого духу в концептуалізації нових уявлень та в узагальненні існуючого опису світу. Духовна потуга філософії має справу з епохальними засновками та з пошуком духовної перспективи в кожну епоху, в той час як узагальнююча її потуга має справу з загальним підходом до опису існуючого через пошук істини чи смислу. Ці дві принципово різні потуги філософії можна розрізняти в зв’язку з ідеями, висловленими Рорті в книзі «Філософія та дзеркало природи».
Філософія має свою спеціалізацію з точки зору способу самого філософствування – філософська публіцистика, філософська есеїстика чи філософська проза, метафорична філософія структуралістів-філологів, академічна (викладацько-монографічна) філософія як спосіб викладацько-нормативної інтерпретації філософських ідей. Всі ці спеціалізації можуть не завжди відповідати найголовнішим потугам філософії – духовній та узагальнюючій, бо справжня філософія – це завжди фундаментальна теоретична філософія, яку би форму чи спосіб філософствування вона не обирала.
Тут одразу ж виникає проблема в розумінні академізму в філософії. Визначення «академічна філософія» ви не знайдете в жодній енциклопедії чи словнику, хоча воно і є вживаним. Традиційно академічна філософія це та, яку викладають в нормативних курсах академій чи університетів, яка присутня в монографіях філософів. Академічна філософія суть філософська універсальність в платонів-ському смислі, що збері-гається через зв’язок традицій. Хоча термін «академічна філософія» вживається як певний синонім «теоретичності», проте саме теоретизації (з чіткім розумінням її критеріїв), на наш погляд, надто часто бракує сьогоднішньому академічному викладанню і монографічним текстам.
«Академічна» філософія є ідеальне уявлення і в реальності ніде не існує. На універсальність академічної філософії в кожній країні накладаються інституційні обмеження, що диктуються державною політикою, які породжують так звану офіційну філософію. Окрім того, держава через бюджетне фінан-сування, бізнес через спонсорське стимулювання та ініціативні філософські середовища шляхом гуртування філософських шкіл винятково певного змісту зумовлюють розвиток деяких небагатьох напрямків філософії, що веде до виникнення такого явища як філософський мейнстрим.
Отже так звана «академічна філософія» це сукупність офіційних філософій різних країн та філо-софського мейнстриму, який має міжнародний характер, дуже мало залежить від епохальних викликів і значно більше – від політико-корпоративної кон’юнктури та споживчої моди.
Знайдеться багато прихильників тези, що філософія когнітивних метафор, публіцистика чи есеїс-тика суть справжня філософія, бо вона більше зрозуміла масовому споживачу. Всупереч нерегулярним сполохам глибоких та яскравих інсайтів всередині філософської есеїстики, публіцистики чи філософії когнітивних метафор, ми дотримуємося все ж таки непопулярної, але дійсно рятівної для філософії точки зору, що насправді потужна і «приречена на майбутнє» філософія – це винятково фундаментальна теоретична філософія, і масовому читачу вона зрозуміла не має бути. А все решта – популяризація, викладання чи ідеологізація філософії.
Чим більше філософська теорія не є зрозуміла масовому споживачу, тим вільніше почуває себе філософ в сфері чистого духу, бо саме така позиція і є чисто філософською. Будь-які намагання писати простіше неодмінно ведуть до мотивацій поза межами філософії – «філософія має приносити користь у будь-якій формі: популярність, владу чи гроші». Саме такі мотивації і знищують власне філософію в її духовному сенсі, бо істина відкривається лише безкорисному пошукачу.
Духовна потуга філософії в своїй повноті є спробою довести, що сила духу не потребує матеріа-льного заохочення чи якихось інших виправдань матеріального змісту. Перебороти упередження, що ідеї мають стати матеріальною силою, коли вони оволодіють масами, – ось духовна мета філософії. Дух є сильним сам по собі, а не тому, що він якось виправдовує своє горіння прив’язкою до матеріального носія, матеріальними цілями чи матеріальними результатами. Філософське мислення діє, оскільки воно мислить, тобто генерує нові ідеї та концепти, подібне до чого власне говорив Хайдегер в тому ж самому першому абзаці «Листа про гуманізм», звідки більшість пам’ятає зовсім іншу фразу – «мова дім буття».
Духовні потуги філософії, науки, мистецтва та релігії
Духовна потуга будь-якої релігії полягає у розповсюдженні та підтримці віри, а також в послідов-ному здійсненні спасіння. Ця духовна практика через наочний приклад духовного життя віруючих людей є не менш поширеною, ніж духовна практика мистецтва, і доволі масовою, щоб бути інституціоналізова-ною, підтримуваною державами, корпораціями та суспільством в цілому. Духовна потуга релігії завдяки такій інституалізації завжди зберігається в суспільстві – навіть там, де домінує атеїзм.
Яке призначення філософії?
Філософія в своїй історії багато разів переглядала своє призначення. Необхідність філософії як віднайдення походження та обґрунтування адекватності знань пов’язують з Кантом. Необхідність філософії як логіки понять, що сполучаються взаємозалежним діалектичним змістом, пов’язують з Гегелем. Необхідність філософії як рефлексії відношень свого Я та зовнішнього світу пов’язують з Фіхте. Необхідність філософії задля всесвітньо-історичної зміни світу, а не його пояснення, пов’язують з Марксом. Необхідність філософії як рефлексії своєї свідомості у процесі мислення щодо фундаментальних засновків пов’язують з Гусерлем. Необхідність філософії як спроби фундаментального обґрунтування в мовному тлумаченні бутя пов’язують з Хайдегером. Необхідність філософії як пошуку смислу життя пов’язують з Ніцше чи в більш популярній формі – з екзистенціалістами Сартром та Камю. Необхідність філософії як пошуку різних першооснов (структур), які можуть бути виражені одна через одну, пов’язу-ють зі структуралізмом. Необхідність філософії як методології діяльності пов’язують зі Щедровицьким.
Все це – відповіді на виклики епох в постановках актуальних для свого часу проблем. Чи існує якась універсальна необхідність філософії? Спробу такої відповіді зробили Дельоз та Гватарі у їх роботі «Що таке філософія?» Їх відповідь полягає в тому, що філософія це творчість «концептів», яка найбільш послідовною є тоді, коли вона є іманентна та просторова, а не трансцендентна чи співставлена часу.
Якщо якась країна впродовж тривалого часу відмовляється від філософії – не тільки діями держави чи корпорацій, а саме відсутністю прихильності до нових філософських ідей – тоді така країна завжди буде на узбіччі цивілізаційного розвитку, завжди змушена буде підлаштовуватися під цивілізаційні стрибки інших країн.
Тому найголовнішою функцією філософії, яка постає з її духовної потуги, є подолання цивілізаційної кризи, спроба знайти відповіді на епохальні питання сучасності, запропонувати нове мислення та бачення Світу, а тепер вже і Позасвіту – новий світогляд чи навіть нову світоконструкцію.
Яка саме нам потрібна філософія?
Перш за все, нам потрібні ідеї та концепти, а не інтерпретації. Інтерпретації в філософії це наслідок надлишкової її академізації, тобто коли філософію максимально пристосовують до викладання, а не власне до філософствування, до осмисляючого роздуму, до вільного мислення про нові сутності. Такі нові сутності мають поставати у вигляді нових ідей та концептів, а не компіляцій чи інтер-претацій уже існуючих філософських текстів.
По-друге, нам потрібні теорії, а не метафорика, публіцистика чи есеїстика. Це зробити мабуть найважче. Бо так важко відмовитися філософу від популярності та розголосу ще за життя. Філософ-ські теорії роблять основну важку роботу в філософії, і якщо вони справді важливі, то їх автори стають відомими тільки після своєї смерті. Метафорика, публіцистика та есеїстика, хоч і легковажні, зате роблять їх авторів відомими тим швидше, чим більше епатажними чи спрощено провокативними вони є. Тим шляхетнішою є теоретична діяльність, бо це найдуховніша з філософій, цінність якої полягає в концептуальному мисленні, яке тільки і створює майбутнє.
По-третє, нам потрібна філософія сутностей, а не гра слів. Грою слів в філософії займаються тоді, коли не мають теоретичного уявлення про нові сутності, при цьому намагаються їх виразити за допомогою так званих метаморфем (Свасьян). Ці метаморфеми несуть дуже бідний і здебільшого метафоричний зміст, який дозволяє філософу досить вільно ним оперувати, нічого насправді не прояснюючи. Ви дуже часто зустрічалися з метаморфемами – постмодернізм, гіперреальність, неокласика, метааонт-ропологія, ультрапатріотизм. «Гіпер-», «ультра-», «нео-», «пост-», «мета-» – все це намагання сказати про зміну сутності, намагаючись при цьому зберігати сутність. Така філософія сутнісно завжди вторинна.
Філософська фундаментальна теорія – ось що нам потрібно. Чи може з’явитися українська фундаментальна філософія не як спроба окремого філософа, а як запит вітчизняних філософських інституцій? В Україні гуманітарної теорії взагалі і філософсько-онтологічної зокрема не існує. Вимоги ВАК навіть не дозволяють теорії з’явитися, бо дисертації філософи змушені розробляти винятково з позиції дослідника. Отже будь-яка вітчизняна філософська теорія в своєму оригінальному вигляді є в принципі недисертабельна в Україні. Більше того – вища освіта зайнята просто відвертим шахрайством щодо студентів – їм в кращому випадку викладають чужі закордонні теорії та вчать вести дослідження на основі цих теорії. Але жоден вуз не вчить будувати теорії.
Українські студенти навіть не підозрюють, що теорії потрібно розробляти самим, а не тільки вичитувати з книжок чужинців. І коли такий студент стає кандидатом чи доктором філософських наук в Україні – він гине як філософ, оскільки без належного розвитку теорії чисто дослідницькі дисертації не є затребуваними в філософії, бо не важать нічого. Це може здатися дуже різким, але компілятивні нетеоретичні вітчизняні дисертації гуманітарних наук вже давно не потрібні навіть в самій Україні. Це менш помітно в природничих науках, бо там теоретизування ще подекуди збереглося, але в соціально-гуманітар-них науках ми можемо спостерігати справжню катастрофу з теорією в дисертабельній діяльності.
Вітчизняна фундаментальна філософія практично відсутня і завдання її створення навіть не поставлене. Тому наперекір всьому давайте скажемо про необхідне. Нам потрібне представлення всіх напрямків сучасної філософії в тісній співпраці з філософіями інших країн. В цьому сенсі ми не маємо іти за модою на структуралізм-постмодернізм чи на методологію. Нам потрібна, перш за все, вітчизняна фундаментальна теоретична філософія, яка не зводиться за своєю спеціалізацією до метафорики, публіцистики, есеїстики чи викладацько-монографічного академізму. Нам потрібна не тільки наукова філософія, а таке філософське теоретизування, яке дозволяє бачити більш ширші горизонти, ніж наука.
Нам потрібна найсерйозніша з часів Канта фундаментальна реонтологізація, яка має призвести до принципової зміни уявлень про світовлаштування. Нам потрібна нова культурна та цивілізаційна філософія, яка кладе в основу принцип мотиваційної толерантності та відсутності мотиваційного тоталітаризму споживацтва. Нам потрібна нова соціальна філософія, яка вивчає не тільки соціальний рух мікроструктур країн та їх об’єднань, але і мережеві соціальні структури глобального світу. Сьогодні фундаментальна філософія це концептуальна філософія поза іманенцією, поза очевидним світом – у конструктивному вимірі віртуальної онтології.
Потрібна філософія поза межами антропоцентризму, філософія штучного інтелекту та допустимо інших типів інтелекту, що мають позаземне чи позачасопросторове походження. Сучасна філософія наступної епохи – це конструктивізм, як допустимість виходу в онтологічній уяві за межі часопростору, в багатореальністну дійсність, в розробку не тільки внутрісвітових, але позасвітових змістів. Нова фундаментальна філософія виникає в тому місці, де живе дух, а це може бути і Україна, бо дух живе, де хоче.
Ситуація така – вже майже 20 років Україна має незалежність, яка не підкріплена жодним духовним досягненням в філософії, тобто глибинним та універсальним філософським досягненням, яке має глобальне та вічне значення. Питання стоїть так – або ми пред’явимо духовне філософське досягнення, або ми здохнемо як культура. Наш ресентимент нікому не цікавий. Можна філософськи осмисляти Голодомор-33, але потрібно шукати не причини його, бо ми навряд чи щось зможемо додати до «дослідження психологічних наслідків існування в умовах страху та терору», зробленого Бруно Беттельхеймом в його книзі «Просвічене серце», виданій в США в 1960 році. Потрібно шукати таку духовну позицію, яка б нам дозволила надалі більш ніколи не бути рабами в подібних ситуаціях.
Не осмислений в позитивній філософії Голодомор-33 породив, наприклад, знов Холодомор-2009. І надалі такі ситуації будуть виникати знову, допоки вони не будуть подолані без ресентименту мовою позитивної філософії. Найстрашніша оцінка української філософії у тому, що її зовсім не цікавить майбу-тнє – української філософської футурології практично нема. Отже духовна філософська робота, а відтак і розвиток філософії можлива в Україні з принципово іншої екзистенційної позиції, ні ж та, яку в своїх книгах заявляють деякі представники офіційної філософії. Духовний підхід в філософії це не пошук причин духовного зубожіння, а радикальне повстання проти рабства через демонстрацію духовної потуги тут і зараз. Духовність корениться в потягу до майбутнього, а не тільки до минулого. Духовне філософсь-ке досягнення в ситуації світової різноцивілізаційної кризи не дуже цікаве в жанрі есеїстики чи публіцис-тики – воно цікаве саме в фундаментальній філософії – поза державною та бізнесовою підтримкою, без сподівання на визнання, без можливості бути актуально прочитаним та/чи зрозумілим.
ПерСПеКТИвИ УКраЇНСТва
У співавторстві з Костянтином Матвієнком
Спостерігаючи та рефлексуючи кризу, можна дійти висновку, що вона телеполітиками і телеполі-тологами оцінюється геть зовсім неадекватно. Сьогодні йдеться не про перспективи політичної системи чи навіть територіальної цілісності України. Ці процеси в історичному плані здоланні – навіть втрата цілісності України в історії не раз траплялася, тобто Україна не раз опинялася у складі інших імперій чи розколювалася на декілька частин – але українство відтворювалося та розвивалося. Сьогодні ж актуалізується загроза деградації та втрати українства як самоцінної, конкурентної, перспективної ідентичності.
Всі руїни України
В історичній самосвідомості українців міцно закорінено той історичний факт, що Київська Русь являє собою одну з форм української державності. Навіть, недолугий і політично маніпульований проект телеканалу «Інтер» «Великі Українці» вивів (штучно, технологічно??) на перше місце серед «великих украї-нців» великого князя Київського Ярослава Мудрого – наймогутнішого середньовічного володаря давньоруської держави. Хоча, сам топонім – «Україна» вперше зафіксовано у 1187 році у Київському літописі, за 130 років по смерті Ярослава. Хрестоматійною є думка про те, що відсіч ордам Батия у 1240 році Русь не змогла дати перш за все через роздробленість її тодішньої панівної верхівки – зрадницьку позицію володарів багатьох князівств, які сподівалися, що навала якимось чином не зачепить їх, або й намагалися отримати ярлик на князювання та збір данини від ординських ханів. Київську Русь значною мірою поглинула Золота Орда, з якої пізніше виникли Московське Царство – Російська Імперія. Отже, за участі умовно-азійської цивілізації у XIII ст. сталася Перша Руїна.
Та на той час на південно-західних теренах давньоукраїнської держави вже постало потужне Галицько-Волинське королівство, яке, зокрема, за династичним правом можна розглядати як прямого спадкоємця Київської Русі. Найбільшими суперниками цієї чималої держави були Польща, Угорщина і Золота Орда. У 1340 році після смерті, отруєного власними боярами, останнього легітимного правителя королівства Юрія ІІ, за сприяння тодішнього політичного класу – боярської аристократії, почався тривалий переділ території цієї держави між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. За участі умовноєвропейської цивілізації сталася Друга Руїна.
Але культурна і демографічна спадщина Київської Русі і Галицько-Волинського королівства виявилася настільки укоріненою, що у Великому князівстві Литовському 90% відсотків земель населяли слов’яни, а давньоруська (староукраїнська-старобілоруська) мова, культура та закони (традиція «Руської правди» Ярослава Мудрого, що знайшла свій відбиток у Статуті Литовському) були панівними.
Офіційно вона звалася: Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське. З династичного об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, коли 1569 року внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла було укладено Люблінську унію, постала найбільша за територією держава тодішньої Європи – Річ Посполита. Саме на її південно-східних кордонах у ХVI сторіччі починає формуватися унікальне державно-суспільне утворення – Запорізька Січ. Козацтво як спосіб життя та суспільно політичне явище відоме на українських землях з ХІV ст. Втім, деякі романтики від вітчизняної історії вважають першим козаком діда Ярослава Мудрого – Святослава Хороброго, подовжуючи, таким чином, козацький родовід аж до середини Х сторіччя. Але зміцнення козацтва та початок набуття ним геополітичної суб’єктності пов’язані з іншим князем і полководцем – Дмитром Вишневецьким, якому козаки дали прізвисько Байда.
Заснований ним десь у 1556 році на Дніпровських порогах на острові Мала Хортиця замок поклав початок Січі Запорозькій. Її виникнення було зумовлене військовими та політико-економічними причинами. Колонізація родючих земель та закріпачення селян католицьким і православним панством Речі Пос-политої зумовили, з одного боку, відтік на Січ численних селян, які не бажали коритися феодалам, а, з іншого, розвиток господарства і зростання кількості населення на українських чорноземах притягував до них погляди «неситого ока» кримських ханів. Отже було: що, від кого і кому захищати і, звісно, на кого нападати. Словом, козакам було де погуляти.
Січ відіграла ще одну безпрецедентну, як для війська, у світовій історї роль – культурно-освітню і державно-церковну. Вступивши разом з усім Військом Запорізьким до Київського Богоявленського братства, його найславетніший кошовий отаман, гетьман Петро Сагайдачний не лише захистив православне священство та міщан від сваволі польської шляхти, але й зберіг Братську та Лаврські школи, на базі яких митрополит Петро Могила заснував у 1632 році Києво-Могилянську Академію. Іншою дією Петра Сагайдачного, відгомін якої понині має вплив на релігійно-культурне життя України, стало відновлення у 1620 році, за його дипломатично-військового забезпечення, патріархом Ієрусалимським Феофаном українсь-кої православної церковної ієрархії на чолі з Київським митрополитом Іовом Борецьким. Таким чином саме Петро Сагайдачний заклав військові, політичні, освітні та культурно-релігійні передумови для розвитку національної самосвідомості українців та створення козацької держави Богдана Хмельницького, що стала спадкоємцем культури і традицій попередніх українських держав.
І на неї чекала така сама доля – Руїни. Різновекторна геополітична орієнтованість тодішнього по-літикуму – козацької старшини, яка, запобігаючи ласки іноземних монархів, переймалася винятково вла-сними шкурними інтересами, не дала змоги гетьману втілити задум створення української держави як Великого князівства Руського зі столицею у Києві. Після його смерті, у 1657 році, власне і почався той період, що у народній пам’яті, а згодом і в історичній літературі дістав назву – Руїна. Саме тоді вперше Україна поділяється на Правобережну та Лівобережну з окремими гетьманами. Через конфлікт умовно-європейської та молодої умовно-російської цивілізацій у пропонованій нами послідовності сталася Третя Руїна. Вона тривала аж до 1687 року, коли на гетьманство було обрано Івана Мазепу. З періодом його правління, яке закінчилося у 1708 році пов’язують розвиток освіти, будівництво численних храмів, монастирів, замків та шкіл. Але його спроба унезалежнити Україну від Москви з допомогою союзу зі Шве-цією, призвела до чергового розколу у правлячій козацькій верхівці і до, здавалося б, остаточної Чет-вертої Руїни через той самий конфлікт між умовно-європейською та умовно-російською цивілізаціями.
Та спадщина доби Івана Мазепи виявилися не лише у численних архітектурних шедеврах «мазепинського бароко». Його наступник, перший в українській історії керівник уряду «в екзилі» та засновник традиції українського «діяспорянства», Пилип Орлик лишив по собі унікальний у цивілізаційному розу-мінні правовий документ – Конституцію, заклавши тим самим культурно-правову і державницьку тради-цію України більше як на двісті років наперед. Самоусвідомлення себе як народу та прагнення до влас-ної державності українці зберегли та розвинули у складі всіх імперій, де вони перебували: Російській, Австрійській та у Речі Посполитій.
Наприкінці Першої світової війни в України знову з’явився шанс проголосити себе державою. Пос-лідовно протягом 1917 – 1919 років виникає Українська Народна Республіка, очолювана Михайлом Грушевським, Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським та Директорія Симона Петлюри. Знову «істеблі-шмент» азартно бореться за владу, залучаючи до цього спільників ззовні. Закінчується ця боротьба кривавим встановленням радянської влади. П’ята Руїна постає як початок умовно-радянської цивілізації.
Національні рухи на околицях колишньої Російської Імперії, зокрема і український, змушують Володимира Леніна утворити Радянський Союз, як формально конфедеративну державу. В СРСР Україна розвинулася як індустріальна країна з потужним науковим та освітнім потенціалом, її кордони охопили більшість територій, що заселені українцями. Заплатити за це довелося мільйонами жертв репресій, Голодомору, Другої світової. Але, водночас, у СРСР Україна розвинулася у високоіндустріальну країну, де вироблялася високотехнологічна продукція. Слід визнати, що ця спадщина виявилася майже зайвою для України пострадянської. Практично припинилося авікосмічне та кораблебудвання, жевріє потроху лише машинобудування.
Радянський Союз спіткала нагла смерть: вчора був, а сьогодні вже нема. Україна стала самостій-ною по факту, але вона єдина з країн колишнього СРСР, яка сумлінно виконала формальну процедуру виходу із нього, затвердивши Акт проголошення незалежності на загальнонародному референдумі 1 грудня 1991 року. «Провідники нації» знову заходилися ділити владу. Всі шанси модернізації країни та розвитку її інфраструктур було змарновано у корупції та мародерстві політиків.
Ми могли б перечекати, як завжди, поки всі вони поділять владу і власність, але світова Криза не дасть нам цього зробити. Отже є всі підстави вважати, що ми знаходимося напередодні Шостої Руїни, яка знову виникатиме через інтелектуально-культурну, моральну та фахову неспроможність «еліти» на тлі суперництва за контроль над Україною між умовно-західною та умовно-російською цивілізаціями. Як і завжди це бувало в минулому, українська еліта не захоче брати відповідальність за Руїну. Як і раніше, причинами Руїни будуть названі ті ж самі –
1) криза; 2) війна; 3) дії чужих держав на нашій території.
В чому суть українства?
Оглядаючи ще раз історію України, ми намагаємося запитувати: що є в нас таке, що постійно зберігалося, що, з одного боку, дозволяло досить швидко відновлювати культуру, а, з іншого боку, породжувало нову руїну? Українці могли швидко відновлювати та розвивати культуру, але не могли само-стійно здійснювати створення, трансляцію та збереження цивілізаційних структур. Не могли не тому, що не прагнули, а тому що постійно знаходилися між європейською, російською, умовно-азійськими та мусульманськими цивілізаціями, і жодна з них не могла нам дати приклад цивілізаційної зв’язності для нас як Порубіжної культури-цивілізації, якою і є Україна. Порубіжна культура-цивілізація не може безпосередньо запозичувати цивілізаційні структури з якоїсь однієї цивілізації, бо вони всі на неї впливають одночасно. Тобто Україна ніколи не могла робити того, що могла робити будь-яка європейська культура-країна, всі з яких належали до однієї цивілізації і могли в принципі вільно обмінюватися досягненнями культур, посилюватися-послаблюватися і підпадати під Владу одна одної, не зазнаючи руїн при цьому.
В Європі роль цивілізаційного лідера в ретроспективі історії виконували різні культури – Іспанія, Німеччина, Голландія, Британія, Швеція, Франція. Але така робота щодо корекції системи мотивацій до відтворення та розвитку цивілізації була пов’язана з однією і тією ж європейською ідентичністю. В цьому сенсі перебуваючи всередині однієї цивілізації, можна дозволити собі паразитувати на сьогоденному цивілізаційному лідері, зберігаючи при цьому шанс стати колись лідером самому.
Але на географічній межі зустрічі трьох різних цивілізацій різновекторне цивілізаційне паразитування обертається періодичними руїнами національної культури. Культура це зразки, еталони і норми в процессах відтворення, трансляції, збереження та перетворення. А цивілізація це система мотивацій людини, соціальних груп, суспільства загалом в процесах їх (мотивацій) відтворення, поширення та перетворення. Країни, які здатні працювати з творенням чи перетворенням системи мотивацій, є цивіліза-ційними лідерами. Інші країни є паразитарними щодо них в цивілізаційному сенсі. Відтак Україна раз у раз відтворювала досить конкурентну культуру, але після часів Київської Русі, та можливо, часів Сагайдачного була цивілізаційно несамостійною, паразитарною.
Існують різні способи і структури зв’язності цивілізацій, які дозволяють їх повсякчас відтворювати та розвивати: сакральні релігійні тексти, періодично змінювані пророками, для єврейської цивілізації; аристократичні традиції, що осмислюються в літературі-філософії, для європейців; досить незмінна етика (конфуціанство-даосизм) з визначальною роллю держави для Китаю; кастова система, що осмислюється в онтологічних уявленнях індуїзму, для Індії; корпус етичних традицій ісламу для мусульманських країн; правова система етичних прецедентів здійснення судочинства у Британії та США.
З усього цього тільки аристократичні традиції, що осмислюються в літературі та філософії, нам найбільше близькі. Ментально і географічно переважно належачи до європейської цивілізації, Україна в мирні періоди своєї історії встигала тільки закріпити для збереження власну культуру, але не встигала досягнути цивілізаційної зв’язності всередині власних аристократичних традиції та досить успі-шно розвивати власну літературу та філософію як спосіб фіксації та трансляції мотивацій, оскільки різні цивілі-зації постійно розривали її на шматки. Україна завжди знаходилася в цивілізаційних лещатах, що періо-дично призводило до руйнування її культури. Таким чином культура України після чергового зруйнування відтворювалася всередині народу, який змушений був продукувати кожного разу нову еліту, оскільки стара еліта знищувалася в цивілізаційному протистоянні і в принципі не могла мати єдину цілі-сну і більш-менш неперервну у часі цивілізаційну орієнтацію. Ми є нацією, якою з кінця ХVІІ ст. править еліта, яка стала нею у першому-другому поколінні. Україна з часу свого усвідомлення після Київської Русі як кордон різних цивілізацій була паразитарною – вона епізодично розвивала та час від часу відро-джувала після руйнування свою культуру, але вперто і послідовно знову і знову вибирала для паразитування ту чи іншу цивілізаційну орієнтацію: Річ Посполита, Туреччина–Кримське Ханство, Австро-Угорщи-ни, Московія–СРСР – згадайте Тарасову картину «Посли у Чигирині». Такий підхід її політичних лідерів був зумовлений тим, що вони розуміли неможливість самостійно вистояти проти інших цивілізацій. Тобто Україна завжди змушена була обирати цивілізацію з сильною історичною перспективою, отримуючи мир та спокій на деякий період.
Українство – це регулярне створення-руйнування-відновлення та розвиток національної культури за умов періодично змінюваного вибору цивілізаційної орієнтації. Невичерпним джерелом для здійснення першого циклу цього процесу – створення, була традиція української сільської культури. Місто більш підвладне асимілятивним процесам. Але ХХ-ХХІ ст. поставили на межу знищення селянство, як самоідентифікований суспільний прошарок. Зараз у деяких експертів існує уявлення, що ми маємо справу з боротьбою «України модерної» і «України традиційної», тобто чисто культурне уявлення про боротьбу різних нормативних систем. Насправді проблема українства має не культурний, а цивілізаційний характер, наявна боротьба різних цивілізаційних систем мотивацій: умовно європейської індивідуалістичної споживацької системи мотивацій і російської колективістсько-патерналістської позійно-ідеалістичної системи мотивацій. Тобто в Україні конфліктують не культури, а цивілізації.
Тепер ми спробуємо дати більш складне уявлення про культуру, цивілізацію та духовність. Культура - це не просто еталони, зразки на норми, це ще й процеси осмислення, які позиціонують норми серед інших норм. Тобто не осмислене – не може бути нормою. В той час, як цивілізація - це не просто окремі мотивації, це система мотивацій, яка має домінуючу мотивацію. Коли міняється тип домінуючої мотивації, міняється і тип цивілізації. Мотивації осмислюються в культурі як смисли, а смисли систематизуються в цивілізації як мотивації.
Коли західні країни намагаються передати нам свої еталони, зразки та норми, то цього недостатньо. Бо іншокультурні норми, потрапляючи в середовище з іншою системою мотивації, реалізуються зовсім інакше, ніж в тому цивілізаційному середовищі, звідки вони походять. Отже разом з нормами західного життя, які ми ще якось можемо бачити, контролювати, впливати на їх інтерпретацію, нам також передають (нав’язують?) і системи мотивацій, які не можуть бути нам органічно притаманними і на які ми
не впливаємо.
Коли культури різні, а цивілізація одна, як от культури різних емігрантів в США, то культури з часом порозуміються. Коли культура одна, а цивілізації різні, як от в Україні – то порозуміння без утворення цивілізаційної єдності практично неможливе. В Україні завжди був мир, коли напрямок цивілізаційного паразитування всіх українців влаштовував. От коли різні частини України бажали паразитувати на різних цивілізаціях, то в Україні виникали конфлікти, які закінчувалися «руїнами». І після нинішньої можливої «руїни» Україна, без сумнівів, з часом відродиться як цілісна країна, але може назавжди втратити укра-їнство. Що ж змінилося у світі?
У новому світі українству нема місця
Проблеми України, назагал, частіше за все розглядають як культурні, тобто так, як і у будь-якої європейської країни, що інтегрується в Єдину Європу. Але це принципово неправильно. Україна, культура якої змушена останні століття здійснювати подвійну роботу – осмислювати системи мотивацій обох цивілізацій, що мають на неї вплив, та ще й намагатися пов’язувати ці системи – не справляється з цією роботою, про що і свідчить її історія. Культура України постійно перенапружується в цивілізаційному плані. Щоб якось полегшити собі життя, українці виробили паразитарний підхід до цивілізаційної роботи.
Київська Русь це єдиний тривалий приклад саме цивілізаційної потуги стародавньої України-Руси. Зафіксовані етичні засади шляхом прийняття християнства, закладена правова традиція «Руською правдою», створені пов’язані між собою соціальні структури з достатньо сильною мотивацією до підтримки державної цілісності.
Але з часів середньовіччя провідною верствою суспільства втрачається усвідомлення самоцінності і потенційної самодостатності тогочасного суспільства на території сучасної України. Питання не в тому, що нас поглинають інші держави. Досить тривалий час ми мали великий вплив і у Речі Посполитій і у Російській та Австрійській імперіях і у СРСР. Питання в тому, що мотивації суспільства перестають бути настільки сильними, щоб втримати єдину державу. Так вперше виникає цивілізаційне паразитування.
Чи може цей тренд бути продовжений?
По-перше, світ змінився з точки зору інтенсивності контактів культур та цивілізацій. Це означає, що раніше національна культура після руйнації могла відтворюватися тільки тоді, коли країна була відносно ізольована, тобто не було телебачення, не було Інтернет, не було культурної експансії через науку, фі-лософію, а також літературу та інші види мистецтва, не було такої потужної міграції людей.
По-друге, в світі виразно загострилася цивілізаційна боротьба і з’явилися нові дуже ефективні способи контролю чужої території як от мережеві корпорації продажу товарів та послуг, банки, мережі телекомунікацій. Тепер для всеохоплюючого контролю не потрібно територію завойовувати, бо достатньо інфраструктурної та культурно-цивілізаційної експансії.
По-третє, існують серйозні побоювання як щодо історичних перспектив Європи, так і щодо історичних перспектив Росії. Давайте поговоримо про Росію та Європу не як про культури, а як про цивілізації та цивілізаційні перспективи.
Стара Європа як єдина цивілізація поглинається та розмивається новими міграційними процесами людей з іншою системою мотивацій, зокрема широкий вплив має іслам. Розгортається криза тради-ційного християнства, дедалі більше поширюється етика домінуючого споживацтва. Розпадається тра-диційний інститут сім’ї та відбувається катастрофічна депопуляція саме у етнічно європейських народів.
Росія повсякчас намагалася сформулювати та реалізувати свою цивілізаційну місію. Головним ресурсом для цього завжди розглядалася військова сила. З одного боку, це породжувало військову протидію, а, з іншого, зокрема Захід, давав асиметричну цивілізаційну відповідь. Всі прагнення так званих прогресивних російських правителів були спрямовані на хаотичне запозичення окремих мотивацій Заходу, що породжувало опір традиціоналістів та призводило до розколу на західників та слов’янофілів. Внаслідок перебування величезної території Росії на Азійській частині Євразії там розвивалися традиції азійських цивілізацій.
Сьогодні міграційні процеси в Росії зумовлюють збільшення частки населення азійського поход-
ження. Демографічні процеси в Росії сприяють підвищенню впливу внутрішніх та зовнішніх мусульман-ських спільнот. Таким чином, ідея Російської цивілізації («Русского мира»), якщо вона буде створюватися на слов’янофільських засадах, має величезні ризики. Так само в Росії є криза православної системи мотивацій, яка поглинається споживацькими мотивами. Депопуляція в Росії відбувається саме серед слов’янських народів. Система освіти не є кращою від європейської з точки зору відтворення мотивацій. Отже, ані європейська, ані російська цивілізації не демонструють нам привабливих цивілізаційних перспектив. Окрім того, обидві цивілізації не дозволять нам на цей раз повестися в історії так, як це ми робили завжди. Росія явно і недвозначно має претензію не допустити вихід України з її зони впливу. Європа в принципі готова «віддати» Україну Росії, але на це не погодиться половина України. Тобто якщо Європа і погодиться, щоб Україна пішла до Росії, то на це не погодиться її адепт – Західна та Центральна Україна включно з Києвом.
Є лише один критерій сильної системи мотивацій країни-цивілізації – зростання її населення. Цивілізаціям, де відбувається депопуляція, не можна вірити, на них не можна орієнтуватися, бо це шлях до вимирання. Європа і Росія як цивілізації приречені, бо вимирають. Орієнтуючись на будь-яку з цих цивілізацій, Україна вимре.
Отже українству у розумінні цивілізаційного паразитування так чи інакше кінець. Не має значення, чи буде здійснено спробу пристати до тієї чи іншої цивілізації цілою країною, чи країну буде розділено на шматки – кінець українства буде кінцем того цивілізаційного паразитування, яке досі Україна демонструвала світові. України, яку ми знали, скоро вже не буде.
Ситуація вибору перспектив українства
Від культури та цивілізації слід відрізняти також духовність. Духовність це не релігійність та моральність, як це часто пишуть у словниках та енциклопедіях, а те що лежить в основі релігійності та моральності – здатність самостійно працювати на онтологічному рівні з перетворенням своєї культури та/чи своєї цивілізації на власних засадах. Культурні чи цивілізовані люди не завжди духовні. А духовні люди не завжди релігійні чи моральні в традиційному уявленні про мораль. Ніякої різниці між країнським духом та, наприклад, молдавським духом нема: українська та молдавська культури різні, через що і духовний простір різний, а от дух як фундаментальні засади культури-цивілізації єдиний.
В цьому розумінні, як нам розглядати нинішніх політичних лідерів – як представників культури, тобто носіїв тих чи інших норм; як представників якоїсь цивілізації, тобто як носіїв тих чи інших систем мотивацій; чи як претендентів на духовність, тобто як тих, хто так чи інакше повинен здійснювати перетворення, перш за все, систем мотивацій, тобто робити цивілізаційну духовну роботу? Вважаємо, що найправильнішим є третій підхід. При цьому він найбільш нищівний для сучасних політиків, бо викриває їхню порожнечу. Тобто, коли ми говоримо, що один з політичних лідерів є традиціоналіст, а інший модерніст, то ми бачимо тільки їх культуру. Коли ми кажемо, що один за своїми мотиваціями пов’язаний з однією цивілізацією, а інший – з іншою, то ми бачимо лише їх цивілізаційну орієнтацію. Говорити ж слід – про способи їх духовної або бодай псевдодуховної роботи.
Мова сьогодні йде не стільки про політичний чи економічний суверенітет України, скільки про її духовний суверенітет. Духовний суверенітет це самоусвідомлення нацією себе як значущої чи гідної серед інших в окремих та незалежних ні від кого процесах самоперетворення на власних глибинних засадах задля випереджаючої відповідності світовим викликам. Публічні політичні лідери демонструють три типи підходів до перспектив українства, які мають пов’язану з духовним суверенітетом позицію – самовиправдання, самозречення і духовне самоперетворення.
Зверніть увагу, що ці позиції задані як в культурному контексті, так і в цивілізаційному. Самовиправданці виправдовують мотиваційні запозичення, (цивілізаційна вторинність – мотивації створено іншими цивілізаціями), покладеними на грунт народної традиційності та української мови як визначального, на їхню думку ідентифікатора українства. При цьому вони дуже неохоче визнають своє цивілізацій-не паразитування. Самозреченці визнають необхідність повного розчинення нації у тій чи іншій цивілі-зації (цивілізаційна асиміляція) разом з перейняттям чужих культурних традицій, цінностей та мов (куль-
турна модерність завдяки культурним запозиченням).
Окрім того, у тих та інших є ще й різними орієнтації щодо цивілізацій, які є постачальниками Мотивацій – отже ми маємо проросійських та проєвропейських самовиправданців і проросійських та про-європейських самозреченців. В такому розрізненні всі чотири групи воюють одна з одною. Проєвропей-ські чи проамериканські самовиправданці і самозреченці стверджують, що їх політичні супротивники, проросійські самовиправданці і самозреченці, – запроданці і зрадники, а ті їм навзаєм говорять, що США нам ворог, в Європі нас не чекають, а з Росією у нас є майбутнє. А вони їм знову: Росія прагне нас повторно колонізувати, але маючи добрі стосунки з США та поділившись часткою суверенітету з ЄС, ми уникнемо розчинення в «русском мире». Проєвропейські політики назагал не можуть пояснити, чому бути проросійським це велика зрада, бути проамериканським зрада менша, а бути проєвропейським – зовсім не зрада. Водночас проросійські політики назагал не можуть пояснити зворотну ієрархію зрад: чому бути під Росією це здійснювати дружбу та співробітництво, а бути під США це значить бути маріонеткою.
Самозреченці назагал стверджують, що їхні політичні супротивники, самовиправданці назагал, – не сучасні та непослідовні у своїй цивілізаційній вторинності, «бо Україна не має шансів не лише як цивілізація, але і як культура». Ті ж їм навзаєм відповідають реваншизмом та культурним традиціоналіз-мом. Водночас реваншистам важко пояснити, як можливе відродження культури в глобальному висококонективному світі, відіграючись за минулі трагічні поразки як від європейської так і російської цивілізації.
Різниця груп їм здається дуже важливою як у культурному, так і цивілізаційному плані, і вони разом дуже ображаються, коли їх називають псевдодуховними або бездуховними. Але вони такими і є, бо бездуховність це відмова від самоперетворення на власних глибинних засадах: у самовиправданців нема суттєвого перетворення, у самозреченців воно відбувається на чужих засадах.
Їх конфлікт – лише предмет психоаналізу, і він не створює перспектив для розвитку українства на засадах духовного суверенітету. Тільки духовна позиція самоперетворення визнає необхідність як культурних, так і цивілізаційних змін. Справжня духовна позиція не має нічого спільного ні з культурною орієнтацією на традиціоналізм, ні з модерною запозиченою культурою; ні з цивілізаційним паразитуванням, ні з цивілізаційною асиміляцією.
Нинішній конфлікт в українській політиці це імітація боротьби між самовиправданцями та самозреченцями та різними цивілізаційними орієнтаціями тих та інших. Ця боротьба безперспективна, бо всі позиції – слабкі і приречені на поразку. Всі спроби стратегування для самовиправдан-ців не мають сенсу, бо їх цивілізаційна стратегія – паразитування, а культурна – консервативний тради-ціоналізм.
Духовність або бездуховність визначається створенням або руйнуванням середовищ перетворення та змін культурних норм та систем мотивацій. Сьогоднішні політики, політичні партії, Парламент, Уряд та Президент сяк-так за залишковим принципом дбають про культуру, намагаються паразитувати на різних цивілізаціях, що створює конфлікти між ними, Але вони принципово не дбають про духовний простір як середовище перетворення нашої культури-цивілізації. Духовна позиція не може виникнути всередині демократичних процедур, бо до духовної роботи мотивовані дуже мало людей. Духовний простір точно не може виникнути або існувати в політиці чи на телебаченні. Духовні лідери – не політики. Духовний простір це простір клубної діяльності, де здійснюється важка духовна робота, що мало зрозуміла більшості. Духовна позиція може здійснювати перетворення в культурі та цивілізації тільки за добровільної згоди людей країни і знову ж таки в недемократичний спосіб.
Черговий раз політичні лідери ведуть Україну до Руїни. І вони не чують слів перестороги, не хочуть згадувати історію, не бажають розуміти причини попередніх Руїн. Наші проблеми – не в політичних чварах самих по собі, а в дріб’язковості їх мотивів та бездуховності їх носіїв; не в моти-ваціях наших людей до споживацтва, що масово впроваджуються рекламою та запозиченою освітою, а в неспроможності контролювати та хоча б корегувати масово поширювані мотивації. Головна проблема нашої країни – в неспроможності переконати українців у вичерпанні можливостей українства для його цивілізаційного паразитування та запозичення культури, відринути це, поставити сильні цивілізаційні цілі, започаткувати нові тренди розвитку.
Світова Криза, яка розгортається нині – не економічна, а цивілізаційна. Сучасне українст-во як цивілізаційна вторинність приречене і може не пережити цієї Кризи. Потрібна нова цивілі-заційна позиція України. У нас є тільки один шанс вийти з Кризи з позитивною цивілізаційною перспективою – перестати орієнтуватися на яку б то не було цивілізацію, створити власну систему мотивацій, власну етику, власну філософію, власні аристократичні традиції, тобто свою цивілізацію. Інакшого вибору у нас нема, бо це вже буде не наш вибір.
Українство сьогодні перетворилось на боротьбу сект самовиправданців проти організованих різ-ними зовнішніми центрами управління самозреченців. Українство зможе вистояти, якщо народить в собі Орден Українства, сформований з людей, що живуть за принципами, а не за інтересами, які не є полі-тиками, не є бізнесменами, не прагнуть грошей, влади чи популярності.
Мета Ордену Українства – не збереження традицій українства, які повсякчас доводять свою неадекватність, бо якраз цим займаються секти. Мета ордену – духовне перетворення на власних засадах та заснування нових традицій українства. Наскільки нових – це питання духовного вибору і на кон має бути поставлене все – абсолютно все. Якщо потрібно буде, то і релігію творити більш потужну, оновлюючи християнство. Якщо потрібно буде, то і мову реформувати суттєво. Якщо потрібно буде, то і демократію обмежувати, і пропонувати нові форми влади. Бо Українство потрібне людству. Воно можливо остання його надія.
Яка духовна ситуація в Україні сьогодні?
Духовний простір знищено в науці. Самостійно українська наука вже не може відважитись на фундаментальні перетворення. Без духотворних зусиль ззовні науки її чекає загнивання та перетворення на труп.
Духовний простір знищено в мистецтві. Перервався зв’язок поколінь, і молоді не в змозі вийти на духовну позицію самостійно, хоча деякі з них і намагаються. Духовний простір постійно звужується всередині релігії.
Багатосотлітнє ігнорування необхідності своєї Реформації призвело до жалюгідної ситуації, яку конфлікт між конфесіями тільки погіршує. Духовність швидкими темпами втрачається в мові. Не встигаючи освоювати в нових словах нові явища та нові уявлення і тим самим будучи неспроможною розширювати свою синонімічну потужність, українська мова не витримує конкуренції з іншими мовами, напов-нюється суржиком та прямими запозиченнями і мертвіє.
Духовний простір не відтворюється в освіті. Запозичуючи чужі теорії, концепти, освітні практики та підходи всередині мотивацій споживацтва, ми продукуємо духовних калік з інтерпре-
тативним мисленням і обмеженими творчими здібностями.
Політика втратила духовні орієнтири і зайнята телеімітаціями. З часу отримання незалежності в Україні не зроблено жодного перетворення фундаментального рівня в жодній сфері життя. Українство зазнає пригнічення духу і стає бездуховним.
Прямим і недвозначним наслідком прогресуючої бездуховності країни може бути втрата нею спочатку економічної, а потім і політичної незалежності. Як можна цьому протидіяти?
Давайте подумки проведемо експеримент. Уявіть собі, що в цій країні з’явилася книга, музичний твір чи наукове дослідження світового рівня. Уявіть, що саме на нашій землі з’явилася нова релігія чи ідеологія, яка здобула світове поширення. Уявіть, що ми змогли прийняти колективне рішення про фундаментальні перетворення в політиці – наприклад, структурну реформу, яка створює економічний суверенітет, управлінську реформу, яка швидко долає корупцію, інноваційну Конституцію на нових принципах державного устрою, яка стала зразком для інших країн. Уявіть собі, що ми створили свою освіту з новою освітньою практикою, яка продукує принципово нові мислительні компетенції, яких нема більше ніде в світі. Уявіть, що Україна здобула таки духовний суверенітет і в неї з’явилося майбутнє як у незалежної країни.
Які можливості є для здійснення цього?
Прихід месії чи авторитарного лідера? Месії ніколи не з’являються в духовному вакуумі. Ми, чесно кажучи, до цього не готові. Месію в нашій країні розіпнуть ще до його першої проповіді. Авторитарний лідер не зможе навіть під страхом смерті змусити духовних рабів до фундаментальних перетворень. Фізичне знищення всього правлячого класу задля звільнення місця новому? А новий буде кращий? Звідки ж він візьметься? Наслідки таких дій в історичному плані завжди негативні. І в нашому випадку вони поставлять хрест на незалежності країни.
Мирне відсторонення від влади всього правлячого класу або його духовне очищення? Але хіба мирно вони всі можуть піти? Чи хто з них готовий до катарсису? Інтеграція в Європу, як цього бажають наші нездалі політики? Не здобувши духовний суверенітет, інтегруватися в будь-яку спільноту – Європу чи Росію – це означає погоджуватися на ще більше духовне рабство. Перечекати декілька років, поки ситуація не зміниться? Але у нас нема цих декількох років. Бездуховність наростатиме дуже стрімко, приймати позитивні рішення фундаментального рівня з кожним роком буде дедалі важче.
Духовна стратегія це особлива стратегія розвитку – не економічного, соціального чи культурного, а розвитку на глибинному рівні, в самих фундаментальних засадах – персонального і суспільного. Духовна стратегія говорить не про користь для України чи добробут для українців, а про благо та духовний розвиток для України.
Духовна стратегія України полягає у створенні особливої якості, яка вже
давно відсутня, – здатності до тривалого колективного перетворення
фундаментального рівня без запозичень, на власних засадах.
Духовна стратегія неможлива з позиції держави – тільки з позиції суспільства. Тобто це не якась державна програма чи стратегія – це нова релігія чи ідеологія, нова мова, нова наука, нове мистецтво. Саме такий рівень духотворної дії нам необхідний. Отже сьогодні йдеться лише про одну річ – десь, в якому-небудь місці в країні має з’явитися духовна позиція, яка може стати основою створення духовного простору та здобуття духовного суверенітету.
Духовна позиція можлива в процесі будь-якої діяльності, в будь-який час життя, в будь-якій ситуа-ції. Духовну позицію може зайняти будь-хто, його минуле життя не важливе.
Спокусі яких мотивацій протистоїть духовність?
Духовність і влада. Є дуже небагато людей в історії, які маючи владу, намагалися діяти духовним чином. В такому розумінні духовність це концептуальна влада, яка дуже рідко поєднується з владою політичною.
Духовність та популярність. Сьогодні в полі зору засобів масової інформації знаходяться політи-ки, і хоча деякі з них і культурні, але зазвичай вони є морально та інтелектуально убогі. Відтак духовний простір взагалі не може формуватися в засобах масової інформації. Духовний простір – явище непубліч-не, немасове. Духовність пов’язана зі славою, а не з популярністю. Слава це відомість за славні діла, а не здобута через часту присутність у публічному просторі популярність. Духовна слава жорстко протиставлена славі мирській.
Духовність і гроші. Самі по собі гроші не є ні добрими, ні злими. І тільки неврівноважене духовним покликом збагачення є в жорсткій опозиції до духовності. Попит на духовність реалізується в доброчин-ності багатія – здебільшого вона носить формальний характер, який надзвичайно рідко ними усвідом-люється. Якщо доброчинність багатія не створює і не підтримує духовний суверенітет країни, не слугує збереженню і розвитку духовності власної країни (а не культури), не спрямована на підтримку духовних людей власної країни (а не просто людей науки чи мистецтва), то це щось інше, а не доброчинність – наприклад, реклама чи вигідне вкладення коштів в предмети культури. Навіть підтримка багатіями талановитих дітей в ситуації бездуховності це ламання їх доль, бо їх таланти нікому не будуть потрібні.
Окрім влади, грошей та популярності, існують духовні мотивації, які завжди можуть бути обрані будь-якою людиною. Духовні мотивації не обов’язково пов’язані з аскетизмом релігійного ґатунку чи з відмовою від інших мотивацій. Духовні мотивації, коли вони є, мають властивість домінувати серед ін-ших. Духовне самовдосконалення, пізнання себе, віднайдення власного творчого шляху, на якому людина знаходить щонайбільшу реалізацію. Пошук істини, поклик добра, творення краси та гармонії, богопошук та спасіння. Духовне вдосконалення світу шляхом його позитивного перетворення
на фундаментальному рівні завдяки своїй власній духовній позиції.
Про Що варТо мрІЯТИ?
С кожним роком ми все далі від Радянського Союзу, і все довше у незалежній Україні. І з кожним роком, намагаючись осмислювати своє майбутнє, ми опиняємося у порожнечі через неспроможність ані політиків, ані письменників чи філософів, бодай у якийсь спосіб, окрім використання чужих штампів, запропонувати бачення нашого майбутнього. Ми перестали мріяти.
Які наші мрії?
Найбільш потрібної відповіді на найважливіше питання немає досі – що таке українська мрія? Чим вона відрізняється від американської мрії, європейської мрії чи російської мрії. Сьогоденна наша європейська мрія – це цілковита ілюзія, яка має лише одне виправдання – її зручно використовувати в політиці, як штамповану ідеологему. Ми не живемо справами Європи, ми не цікавимося тим, що там відбувається, ми не дивимося телепрограмм звідти, ми не беремо участь у їхніх соціокуль-турних, інформаційно-наукових та політичних процесах. Наша українська мрія де-факто занурена всередину країни і сильно пошматована. У нас немає єдиної української мрії. У нас є різні мрії різних кланів, різних частин країни, різних політичних лідерів. Але єдиної української мрії у нас нема.
У мрії цілої країни є своя специфіка – вона має бути оригінальною, об’єднуючою, недосяжною і сильною. Мрія про добробут не може бути ані власне українською, ані об’єднуючою, ані недосяжною, ані сильною. Добробут це така собі мрія для бідних або вічно жадібних, яких багато в кожній країні. Добробут не може об’єднувати, бо добробут у всіх людей різного рівня, досягається індивідуально та ще й в атмосфері конкуренції, заздрості, відчуття несправедливості. Окрім того, добробут не має якісного виміру, бо не має критеріїв досяжності – він завжди ніби досягається і його завжди мало. І зрештою найбільша вада добробуту – його слабкість: заради добробуту рідко ідуть на смерть, частіше за все заради нього перетворюють власне життя на тривале, але сите й тупе.
Чи потрібен Україні саме добробут як найвища її мета, про що масово, без упину та осмислення говорять політики? Нема такого рівня добробуту, який би породжував енергетику спільних дій і єдність країни. Є політично кон’юнктурний варіант відповіді – нам потрібен добробут європейського рівня? Але поки ми будемо досягати цього європейського рівня, сам цей рівень у Європі зміниться. Тобто це вічна гонитва. Причому це буде не наша мрія, це буде завжди копія інших мрій, а отже це підхід безперспективний, бо нема сенсу мріяти чужі мрії, треба мріяти свої.
Радянський Союз закінчився тоді, коли ми перестали мріяти про світле майбутнє і почали мріяти про те, щоб ідеологічний примус зник, в магазинах все було, а зарплати були вищі, бо кожен думав, що саме він буде заробляти достатньо. Коли це сталося, Радянський Союз формально міг існувати ще деякий час, але всім, окрім, звичайно його керівництва, було зрозуміло, що йому кінець. Водночас разом з відмовою мріяти про світле майбутнє ми взагалі перестали мріяти про недосяжне та високе.
Згадаймо, про що мріяли в СРСР: про таке світле майбутнє, яке здобудуть всі разом, про технічний прогрес, про наукові відкриття, про космос, про все несподіване, незвичайне і цікаве, навіть якщо воно засуджувалося радянською пропагандою. А про що ми мріємо тепер? Про індивідуальний статок, якому заздритимуть інші, про шикарні квартири, круті машини, класні мобільники, подорожі світом, розваги, задоволення і ні про що цікаве чи несподіване, якщо воно не дає жодного зиску і його не рекламують. Наші мрії приземлились і перетворились на прості бажання. Саме цим відрізняється радянська пропаганда від нинішньої споживчої чи політичної реклами: перша формувала недосяжні мрії, друга формує досяжні бажання. Але при цьому жоден державний, бізнесовий чи суспільний інститут не формує які б то не було мрії і не породжує мрійників. А коли вмирають мрії, люди теж вмирають, тільки повільно, в достатку, комфортно, без розуміння того, що з ними відбувається.
Утилітарна національна ідея
Колишні радянські країни на місце класового утилітаризму швидко ставлять національний утилі-таризм. Україна розвиває утилітаризм до гіпертрофованого стану. Спробуємо узагальнити зміст націо-нальної ідеї, який виражають різні політичні сили.
1) Бог сам піклується про нас, відтак Він спасе сааме нашу націю незалежно від інших націй, якщо ми будемо в Нього вірити та виконувати Його заповіді (Бог утилітарний, Він має бути корисним для України);
2) весь світ, сусідні держави, мають бути корисні для України – це називається національний інтерес;
3) найважливішим є високий рівень добробуту, який може бути забезпечений долученням до «золотого мільярду» через так званий «вступ у Європу»;
4) в центрі уваги державної політики індивідуальний добробут, тому потрібне утилітарне використання бюджету на потреби кожного, а не на розвиток інфраструктури, науки та культури, не на освоєння космосу, не на проривний розвиток освіти і не на духовне вдосконалення;
5) політика максимальної користі для максимальної кількості людей є демократично виправданою, бо зрозуміла виборцям і створює політикам, що її дотримуються, найбільшу підтримку на виборах;
6) причина хорошого стану в державі – хороші закони, а причина поганого стану – не виконання законів, відтак мораль, зокрема політичних лідерів, має менше значення, ніж закони;
7) добро та справедливість мусять бути корисними для більшості, відтак суспільству потрібні корисні розумники, а не диваки та мрійники інтелектуали;
8) основою суспільної свідомості є мотивації до праці, розваг та задоволення, а духовні практики переживання очікуваної смерті є маргінальними.
Оце і є утилітарна національна ідея, яку чомусь сором’язливо намагаються не формулювати в таких чітких тезах наші політики.
ЗмІНа вЛадИ ЧереЗ КомУНІКаЦІЮ
Для того, щоб зрозуміти, що відбувається з українською владою, яка здебільшого перетворилася на медіа-владу, ми скористаємося теоріями німецького соціолога Нікласа Лумана – зокрема його двома книжками, перекладеними російською, «Власть» та «Реальность массмедиа». Ми будемо застосовувати теорії Лумана до нашої ситуації, намагаючись об’єднати концепти, викладені в двох цих книгах, а також творчо деталізувати наше розуміння процесів владарювання та функціонування медіа.
Головні умови збереження влади:
1) керовані не повинні мати інформації, що дозволяє подолати невпевненість невизначеності;
2) керовані не повинні знати весь набір альтернатив можливих рішень задля визначеності;
3) керовані мають сприймати відібрану владою для демократичного голосування альтернативу вибору деякого рішення як те, що забезпечить визначеності.
Наприклад, військова безпека України має декілька альтернатив її організації:
1) власна система безпеки;
2) європейська система безпеки;
3) російська система безпеки;
4) НАТО.
Влада здійснює скритий відбір тільки однієї альтернативи вибору: НАТО – не-НАТО.
Саме ця альтернатива обговорюється в масовій комунікації і може виноситися на демократичний референдум. Решта можливих альтернатив – в комунікацію не попадають, відтак на референдум винесені бути не може.
Ці обмеження і становлять різницю позицій владоможця та керованого:
1) різний доступ до інформації про всі можливі альтернативи рішень у ситуації невизначеності;
2) різні можливості маніпулювати комунікацією задля змістовного вибору всередині тієї чи іншої однієї альтернативи;
3) різні можливості впливати на форми, засоби та формати комунікації.
Владу за Луманом потрібно відрізняти від примусу. У того, кого примушують, можливість вибору нульова. Влада створює обмежений вибір, але він є. Щоб обмежувати вибір, використовується маніпуляція комунікацією в процесі розробки та прийняття рішень.
Саме демократична влада почала масово використовувати маніпуляцію комунікацією як базовий процесс здійснення влади, що породжує необхідність підтримувати здебільшого маніпулятивні формати комунікації.
На основі такого розуміння влади як комунікації ми можемо побачити також, що таке стратегічна опозиція влади на відміну від популістичної опозиції.
Стратегічна опозиція означає наступне – здобуття у боротьбі з владою повного знання про весь набір альтернатив рішень (боротьба за повне знання), стратегічний підхід до вибору альтернатив та конфлікт з владою, яка відстоює іншу альтернативу рішень (конфлікт альтернатив), побудова паралельної комунікації, де пропонуються нові змісти (пропозиція нових альтернатив), нові смисли (рефлексія альтернатив у скритих владою контекстах), пропозиція нових форм, засобів та форматів комунікації (боротьба за управління комунікацією).
Популістична опозиція не робить цього. Вона Бере участь у прикриванні владою частини інфор-мації про набір альтернатив; вона не пропонує ані нових змістів, ані нових смислів; вона не створює нову комунікацію, вона бере участь у наявній комунікації і розігрує малозмістовні псевдоконфлікти.
Саме тому популістична опозиція здійснює маніпуляцію всередині владної маніпуляції, тобто бореться просто за наявну владу. У всякому створенні владою ситуації невизначеності така опозиція тільки посилює цю невизначеність. Вибір між старою владою і популістичною опозицією нічого не змінює в соціальній структурі суспільства.
Що таке масова комунікація як влада?
Масова комунікація є також породженням демократичної влади. З одного боку, це великий крок вперед по відношенню до різних форм авторитарних та тоталітарних типів закритої комунікації. З іншого боку, саме масова комунікація дозволяє повністю охоплювати нею суспільство та маніпулювати ним. Суть демократичної комунікації полягає в тому, що закритий вибір владою рішень в масовій комунікації здобуває популярність на основі обмеженої компетентності демократичної більшості. При цьому масмедіа стають не просто поставниками інформаційних, комерційних чи розважальних продуктів, а засобом здіснення демократичної влади.
Ніклас Луман в книзі «Реальность массмедиа» говорить про особливу реальність масмедіа, завдяки якій масмедіа обособлюються та подвоюють реальність. Для розрізнення реальностей Луман вводить поняття самореференції та інореференції. Самореференція масмедіа це посилання на свою власну створену ними самими реальність, а інореференція це посилання на звичайну реальність.
Тільки на перший погляд здається, що реальність масмедіа залежить від звичайної реальності. Але тоді, коли масмедіа дійсно стають масовими та потужними, вони починають посилатися майже винятково на самих себе і заміщають звичайну реальність собою. Тепер в реальності бачать не те, що існує дійсно, а те що існує в масмедіа. Інореференція масмедіа здійснюється через теми комунікації. Самі теми виникають ніби в звичайній реальності (СНІД, тероризм і т.д.), але потім вони стають вже темами масмедіа, і починають функціонувати по інших законах, які вже не залежать від звичайної реальності. Більше того, тепер звичайна реальність залежить від масмедіа.
Українська влада та комунікація
А тепер давайте спробуємо на прикладі нашої країни показати, як здійснюється влада через комунікацію масмедіа.
Всі ми 2004 року мріяли, щоб політична цензура була подолана. В основному це сталося. Але на місце цензури політичної з прямим примусом до того чи іншого змісту комунікації через «темники» прийшла цензура форматна, розробником якої на телебаченні виступив Савік Шустер. Його під-хід сподобався українським владі та бізнесу і був клонований зі змінами на інших телекананалах. Суть особливого формату комунікації Савіка Шустера полягає в наступному:
1) процес звуження кількості альтернатив рішень для публічної дискусії відбувається на етапі підготовки теле-ток-шоу (управління фільтрованою інореференцією комунікації);
2) на основі формату телепередачі в прямому телеефірі відбувається модерована статусна комуніка-ція (управління вибірковою самореференцією комунікації);
3) демонстрація так званої народної підтримки всередині заданих альтернатив рішень здійснюється че-
рез електронне голосування в режимі реального часу (створення у глядача враження, що самореферен-ція масмедіа нібито і є інореференція).
Статусна комунікація це така комунікація, де можливість встановлювати тему дискусії, мати більший час висловлення своєї позиції, право обмежувати комунікацію інших залежить від високого статусу учасника комунікації. Тільки модератор за домовленістю з власником телеканалу та представником влади має право встановлювати тему комунікації. Тільки політики можуть виходити в центр майданчика дискусії та отримувати найбільше часу для висловлення своєї позиції. Тільки модератор вирішує, коли і на який досить малий час дати слово експерту, журналісту чи представнику народу. Маніпуляція починає здійснюватися на етапі відбору тем для теле-ток-шоу. Відбір тем відбувається не на основі інорефереції, а на основі самореференції. Тобто те, що до цього мусувалося в ЗМІ, стає темою публіч-ної комунікації в теле-ток-шоу.
Дійсна актуальність питання не вивчається, бо насправді значення не має. На етапі вибору тем здійснюється також змістовна розробка теми – саме тоді відбувається відбір зі всієї кількості альтернатив рішень єдина альтернатива, вигідна для влади та бізнесу, в змістовному просторі якої і буде відбуватися подальша комунікація.
Маніпуляція дискусією здійснюється за рахунок нерівного доступу до комунікації владоможців та керованих, з яких перші мають перевагу. Учасники комунікації поділені на три сорти: перший – політики, які мають право говорити в центрі залу і використовувати для цього основний час комунікації; другий – експерти, які мають право тільки коментувати чи задавати запитання; третій – журналісти та представники з народу, які мають час для виступів за залишковим принципом.
Такий формат дозволяє скривати знання про повний набір альтернатив владних рішень, створюючи невизначеність, і всередині наперед вибраної владою альтернативи рішень в комунікації досягати визначеності ситуації через її спрощення;
Формат дозволяє жорстко обмежується виникнення нових змістів чи смислів, які нібито незрозумілі, але які насправді породжують неконтрольовану владою невизначеність.
Все це оплачується бізнесом та підтримується владою, які діють в єдиній зв’язці. Така форматна цензура чи форматна маніпуляція вважається найбільш глядацькою, дає великі рейтинги, якими її виправдовують. При цьому зовсім не враховується, що масова комунікація масмедіа не має конкурувати за глядацькість, бо в неї інша функція – випрацювання суспільних рішень.
Статусна комунікація стала широко розповсюдженою в країні. Навіть ті ток-шоу, де колись зберігалася хоча б трохи вільна змістовно комунікація, змушені були перейти до статусної комунікації. Мало того, саме до такого формату поступово перейшли майже всі круглі столи, експертні зустрічі, не кажучи вже про рідкісні громадські слухання. Останній бастіон нестатусної комунікації – Інтернет-видання – почали послідовно блокуватися через інтерактивний зв’язок.
Статусна комунікація знищує довіру до політиків, що неспроможні пропонувати нові змісти, смисли та ідеї через виникнення комунікаційного бар’єру між владою та суспільством. Вона знищує вартість експертного знання, а самі експерти поділяються на заангажованих, що мають доступ до статусної комунікації, і решту, що або не має можливості, або має дуже незначну можливість брати участь у такій комунікації. Статусна комунікація зрештою небезпечна для суспільства, бо поглинає чи блокує будь-яку нестатусну комунікацію через її ціннісно-мотиваційну неконкурентність щодо влади.
Отже проблема не в Шустері з розробленою ним статусною комунікацією, а в тому, що іншої комунікації в країні вже майже не лишилося. Воювати потрібно не з Шустером, а зі статусною комунікацією. Чому ж, запитаєте ви, експерти, які ніби повинні розуміти всю цю ситуацію, змиряються з роллю «людей другого сорту», невже вони не можуть відмовитися від участі в теле-ток-шоу, неспроможні заявити свою незгоду з таким форматом, запропонувати нові формати? Можуть, але не всі, не завжди, індивідуально і без демаршів. І хоча спроба організувати колективний демарш в автора цих рядків була, але не судилося. Спокуса бути учасником статусної комунікації дуже велика.
Як можливо змінити Владу через зміну комунікації?
Нинішній формат статусної комунікації в принципі не дозволяє виникати новим рішенням влади.
Масмедіа чи публічні комунікаційні заходи всередині статусної комунікації можуть тільки безкінечно повторювати та інтерпретувати прийняті владою в закритому режимі рішення. Статусна комунікація поступово втрачатиме довіру, як її втрачає нестратегічна Влада і популістична опозиція, що нею користуються. Сьогоднішні масмедіа в країні блокують і топлять у шумі різнозначної інформації нові змісти, нові смисли та інновації. Ніякі звалища ідей в Інтернет, як це пробували організувати деякі партії, не дозволяють виникати новим ідеям, бо ідея це, перш за все, активність її носія, який її пропонує, захищає та проштовхує в комунікації. Інтернет не може бути масмедіа, допоки він не є настільки ж охопним, як телебачення. Зміна політиків біля влади без зміни змістів та смислів, без зміни форматів масової комунікації не є дійсною зміною влади. Якщо ви всередині статусної комунікації чуєте знайомі слова нового претендента влади, звичний дискурс та впізнаванні мовні звороти, знайте: ви маєте справою з реінкар-нацією існуючої влади.
Як змінюється влада? Давайте підемо вже за зробленими нами означеннями. Зміна влади відбувається через розширення змістовних альтернатив рішень в процесі ситуації невизначеності; через ускладнення прийняття рішень в масовій комунікації між декількома наборами альтернатив; через виведення процессу масових дискусій за межі існуючих змістів завдяки різним форматам дискусій; через появу нових змістів, нових смислів, інноваційних пропозицій; через забезпечення волевиявлення в більш широкому наборі альтернатив, якщо на цьому наполягає меншість. Влада не змінюється на виборах, влада змінюється в процесі зміни комунікації.
Не тільки політики, але експерти та компетентна і активна громадськість повинні мати доступ до прийняття рішень на трьох рівнях:
1) на рівні опису всього набору альтернатив та в ситуації відбору 2-3 альтернатив;
2) на рівні вибору всередині обраних 2-3 альтернатив, де публічно обговорюються аргументи та контраргументи кожної;
3) на рівні впровадження рішення вибору всередині демократично обраної альтернативи.
Статусна комунікація має бути знищена як домінуючий формат масової комунікації. Питання питань – де, в якому місці, з якими учасниками можлива стратегічна комунікація? Нам потрібні нові спеціально розроблені форми, засоби та формати комунікації, які дозволяють виявляти та обмежувати маніпуляції задля виникнення нових змістів, нових смислів, нових ідей.
Почему образование становится важным?
Украина загнала себя в безвыходную ситуацию – выбирать Президента не из кого. Так как нет того интеллектуального слоя, который называют элитой, и представитель которой мог бы претендовать на моральное и содержательное лидерство. Этот слой никто и не пытался создать. Западные консультанты говорят, что в условиях политкорректности об элите говорить неприлично и недемократично.
Создается впечатление, что ни одна из существующих мировых элит не допустит возникновение новых элит, в первую очередь, в становящихся странах. И поэтому им навязываются ложные цели, ориентация на которые исключает возможность появления новых самостоятельных игроков в мировой конкуренции.
У Украины основная цель – выжить и окрепнуть в этой конкуренции. И ни демократия в ее пропагандируемом виде, ни тотальная рыночная экономика достичь этой цели не помогут. Нужна группа людей, которая возьмется решать эту задачу именно для Украины, для ее условий, с опорой на подготовленных к изменениям людей и с поддержкой остального населения.
Эти люди должны получить средства для такой перспективной работы и иные представления о себе, о стране и о мире. А этого можно достичь только через образование таких людей.
Как возникает проблема образования?
Проблема образования перед большинством людей не стоит. Обычно мы усваиваем в процессе своего взросления некоторые знания, умения, моральные оценки, которые можем либо принимать, либо делать вид, что принимаем, либо отвергать. Мы считаем, что среда, в которой мы это осуществляли, способы и средства, которыми мы при этом пользовались, являются естественно наличными, и называем это образованием. Даже когда в современном мире наши дети оказываются в ситуации выбора разных систем образования, они все равно считают, что эти несколько сред, несколько наборов способов и средств образования естественно существуют в разных культурах, чем можно воспользоваться с точки зрения разных преимуществ этих самых культур.
При этом нам редко приходит мысль, что основы такого образования – парадигмы, системы, способы и средства – могли кем-то создаваться на основе сложных целей и методов. Поэтому представления о проектировании образования, о разных типах основ образования являются историческими, то есть возникают из специального изучения того, как наличное и кажущееся нам естественным образование создавалось в прошлом, под какие цели, из каких взглядов на мир.
После распада СССР постсоветские страны образование менялось само, путем стихийной эволюции. Исчезло давление одной идеологии – отменили идеологию как условие целостности образования. Появился рынок – стали готовить людей для рынка. Не нужно столько одних профессий, нужны другие, в том числе новые, – изменили набор преподаваемых профессий. Появился компьютер и Интернет – провели информатизацию. Увеличилась межкультурная коммуникация стран – внедрили внешние стандарты образования, присоединились к Болонскому процессу.
Таким образом, мы получили довольно эклектичный образовательный конгломерат, который в целом никто не проектировал, ни под какие цели, ни с какой методологией, если не считать целями и методами те, которые мы отрывочно приняли извне. Однако даже это мы сделали неосмысленно, без понимания, внутри какой картины мира и для чего Болонская система задумывалась.
После эпохи декларируемого равенства и универсальной по содержанию системы бесплатного образования с обязательным трудоустройством после окончания вуза, началось внезапное вступление в эпоху рыночной конкуренции и разнообразия форм учебных заведений со значительными преимуществами для детей богатых родителей. Структура образования была к этому не подготовлена, и, как следствие, там возникла массовая коррупция. Переход от идеи «образовательного конвейера» к идее «образовательного супермаркета» произошел неосмысленно и быстро. В умах родителей, чиновников и педагогов сложилась картина утери осмысленной и эффективной советской образовательной системы и нарастания катастрофы в образовании, которая наступила в процессах демократизации и становления рыночных отношений.
То, что советская система была эффективна для 60-х годов и уже не может работать сегодня в новых условиях, для большинства не очевидно. И поэтому родителями, чиновниками и педагогами всячески поддерживается та химерическая смесь остатков советской системы и рыночных отношений, которая сложилась в стране. В то же время понятно, что тотально, в государственном масштабе, провести кардинальные образовательные реформы нельзя – это разрушит хребет устройства общества, последний оплот его единства и определенности. Становится также понятно, что нарисовать новое образование, опираясь на международные образцы, не очень сложно, но на порядок сложнее организовать захоронение старой системы. Образование это «непрерывное производство», и его нельзя остановить для проведения реформ, в системе работают миллионы людей со старыми формами мышления, и социальная проблема проведения необходимых массовых реформ не имеет решения.
У сферы образования две базовые задачи – обеспечить воспроизводство социума и его развитие. Первая задача решается для всех, а вторая поначалу для узкой группы тех, кто будет развитие обеспечивать.
Понятно, что горящих социальных проблем всегда больше и развитие откладывается на потом. А это «потом» может и не наступить никогда. Министерства отвечают за решение первой задачи и не могут по своей административной природе обеспечить развитие.
А ведь мы все надежды связываем с тем, что государство в лице МОН обеспечит для Украины необходимые сдвиги для решения второй задачи.
Образование в широком понимании включает в себя ученичество, обучение, подготовку и воспитание. Образование не только воспроизводит общество, но и готовит его к будущему.
Первая проблема образования – как сформировать представления о мире будущего и о способах подготовки следующего поколения к будущему. Существуют разные способы указания на будущее, и в настоящем никогда нет единого представления о будущем.
Вторая проблема – какие изменения в обществе будет порождать образование, и как внутри образования готовить людей к жизни в этом измененном обществе.
Третья проблема образования – понять, из какой позиции можно изменять образование, поскольку элита (политическая, экономическая, интеллектуальная) всегда является продуктом старого образования. Как может возникнуть некоторая когнитивная группа внутри элиты, которая была бы способна, изменяя систему образования, изменить общество в следующем поколении – вот на какой основной вопрос нам предстоит ответить, говоря об изменении образования.
Состояние и реформы образования
В Украине нет ни одного института, который был бы направлен на изменение общества и подготовку его к будущему. Представители одного известного вуза, с которыми мы беседовали и которые уверены в том, что они будущая элита, традиционно дают негативные ответы на следующие вопросы.
Вас учат работать с будущим, то есть заниматься исследованием будущего, анализировать новые тренды в сложных социальных моделях? – Нет.
Вам преподают проектирование, программирование и стратегирование? – Нет.
Вас учат сложным мыслительным компетенциям, хотя бы рефлексии? – Нет.
А почему вы считаете себя элитой? – Нам так сказали.
Элита это позиция в обществе.
Быть элитой означает:
- участвовать в разработке и реализации программ и проектов воспроизводства и развития общества;
- жить и действовать в соответствии с принципами, а не обстоятельствами;
- быть способными удерживать долговременные цели;
- иметь идеологию и нравственность.
Ни одно из этих способностей и качеств современная система образования не готовит.
Формального элитарного образования не достаточно, чтобы быть элитой. Элита обретает себя через личное (учитель-ученик) вхождение в эти процессы, проходя личное испытание на грани жизни и смерти. Люди, не берущие ответственность за эти процессы, не знающие, не умеющие, не желающие совладать с этими процессами, не могут быть элитой.
Давайте посмотрим, что именно в украинском образовании подвергалось реформе с 1991 года. Изменялось количество и содержание предметов. Появлялись синтетические предметы. Развивались подходы и технологии компьютерной информатизации. Внедрялись: поликультурный подход, экологическое сознание, демократические нормы (в основном – доступность). Изменялись системы стандартов и оценок в образовании, включая вступление страны в Болонский процесс.
Давайте посмотрим на профессиональную подготовку. Существует схема П.В. Малиновского, где выделены четыре глобальные волны профессионализации:
1) появление и распространение представителей свободных профессий;
2) массовое распространение профессионализма нового типа и появление т.н. массовых профессий;
3) превращение стандартов профессионализма в образ повседневной жизни и деятельности путем распространения стандартных и универсальных технологий – парапрофессионализация. Сегодня это сообщества экспертов.
4) Глобальные изменения, которые формируют ядро новой постиндустриальной экономики, связаны с появлением новой волны профессионалов – транспрофессионалов. Транспрофессионалы, в отличие от парапрофессионалов, делают ставку на новые универсальные (сквозные) компетенции, ориентированы на разработку уникальных коммерческих предложений для растущих глобальных рынков на базе
формирования новых ключевых компетенций.
В Украине в основном готовят профессионалов второй волны и в небольшом количестве – представителей первого типа. Представителей третьего и четвертого типа в нашей стране не готовят вообще, и ни одна реформа это не меняла. Основное направление последних изменений в украинском образовании это использование западных моделей образования в догоняющей ориентации на эти страны. Однако, как оказалось, западные модели либо не встраиваются в существующее в стране образование, либо они, в конце концов, приспосабливаются под существующую систему образования. Иначе говоря, ападные модели, построенные под одни цели, на одних принципах, не могут быть использованы под иные цели на иных принципах.
Система образования, представленная для целей реформировании, состоит из трех уровней:
- нижний или первый – вещное обыденное сознание;
- средний – объектно-процессуальное научное сознание;
- верхний – принципы и идеология.
Традиционно в нашей стране реформы производятся снизу вверх: с нижнего до среднего уровня. В то время как производить реформы нужно в обратном направлении – идя от принципов и идеологии через объектно-процессуальный научный уровень до нижнего вещного и обыденного уровня. Иначе говоря, начинать любую реформу образования нужно с принципов и идеологии.
В реформах украинского образования были положены следующие ложные принципы.
1) Равенство и доступность. Неверно. Люди неравны по претензиям и способностям, к талантам нужно особое внимание, и свободный доступ нужно иметь только к массовому образованию.
2) Образование социально нейтрально. Неверно. Социальное происхождение и социальные ориентации важны, они определяют структуру и качество всякого образования.
3) Образование для общества. Неверно. Общество тоже для образования, поскольку образование преобразовывает общество, и лучшие в образовании не всегда те, кто хорошо усваивает традиционные знания и умения, но также и те, кто способен к инновациям, изменяющим традиции.
Есть и более существенное, методологическое, возражение против любых реформ образования, которые в свое время приводил методолог С.В. Попов.
Отсюда неожиданный вывод – реформировать образование в одной отдельной взятой стране труднее, чем реформировать, например, все мировое образование.
Отдельная страна с новым образованием не сможет противостоять миру, где старое образование. Например, программа развития образования для Большой Восьмерки для саммита в Санкт-Петербурге разрабатывалась в России и была представлена членам G8, чтобы запустить реформу образования в России. Иначе говоря, чтобы изменить образование в стране, нужно менять образование в мире. Пока Украину в этом мировом процессе не замечают из-за отсутствия инициатив самой Украины.
Изменение образования происходит в 4-х фокусах:
1) содержание образования;
2) образовательная политика;
3) образовательные технологии;
4) образовательные институты.
Отсюда проблема – как подготовить хотя бы 20 человек, которые мыслят на уровне принципов и могли бы произвести инновации в образовании во всех 4-х фокусах, выходя при этом на мировой уровень проблем образования?
Подходы к изменению образования
Беда образовательных реформ не только в постсоветских странах, но и во всех странах, включая
Соединенные Штаты и Европу, в том, что нет картины нового подхода к образованию. Чтобы она возникла, нужны представления о предыдущих подходах или парадигмах образования.
Известно шесть парадигм образования.
- Традиционная, где существовала передача знаний и умений через культы и ритуалы. Сословная, где элита готовилась в системах управления в жестких сословных рамках, а остальные учились в
цеховых школах и схоластических университетах.
- Индустриальная, где впервые возникает образовательный конвейер, когда ученик движется сквозь учебный план, а на него одевают предметные оболочки, как ведра на голову.
Болонская система - приспособленное к потребительскому обществу индустриальное образование.
- Теоретическая, где обучают работе с идеальными представлениями и их практической исследовательской проверке. Отдельным подвидом является методологическое образование, где основой обучения является методология и системное мышление.
- Технологическая, где вообще исчезает Учитель, а отношения переходят к паре «потребитель – сеть». Сюда относится так называемое «дистантное образование».
- Подходная, где снова появляется Учитель, единица образования – подход, а знания и умения подаются в разных подходах, и учеников учат отличать эти подходы.
Мы живем в мире, где индустриальная, теоретическая, технологическая и даже сословная парадигмы реализованы в разных системах образования. А вот традиционная и подходная парадигмы реализованы в очень небольших и часто скрытых от наблюдения масштабах.
В Украине предпочли отказаться от большинства этих парадигм и сделать однопарадигмальное образование – индустриальное, да еще и в ситуации внешнего управления внутри Болонского процесса. Ведь не исчезает ни один уклад общества, поэтому не должна исчезнуть ни одна образовательная парадигма.
Исчезнувшие образовательные парадигмы в стране необходимо просто возобновить. Сегодня мы наблюдаем изменение самого мира в трендах будущего.
Во-первых, происходит перемещение акцента с актуальности на виртуальность.
Во-вторых, беспокойство вызывают ограниченные ресурсы при избыточном потреблении.
В-третьих, происходит медленное изменение отношения к всевластию потребления. Это накладывает свой отпечаток на требования к будущей системе образования.
Кроме возобновления утраченных парадигм образования, в стране нужна высшая форма образования – образование подходной парадигмы. Сегодня высший тип образования в стране отсутствует. Для возникновение высшей формы образования не нужна образовательная реформа.
Новое в образовании нужно выращивать не вместо старого, а рядом со старым. Никакие образовательные реформы, тем более по западным моделям, ни к каким инновациям в Украине не приведут. Чтобы вообще запустить процесс инноваций в стране, нужны люди, которые все это понимают и обладают новыми компетенциями.
Подготовить их можно, создав институт нового типа образования для очень небольшой группы людей, которая в следующем поколении сможет запустить процесс инноваций как в образовании, так и в стране в целом. В перспективе – высшая форма образования необходима всего для 3-7% населения страны. Это люди, которые будут иметь особые компетенции.
Что это за компетенции? Быть способными к различению картин мира и соответствующих им подходов как основ разных систем знаний. Обладание основными типами мыслительных компетенций (память, интерпретация, понимание, мышление, рефлексия, контрафлексия и контрарефлексия) – наши вузы создают только первые две. Умение занимать теоретическую позицию и отличать ее от обследовательской и исследовательской позиций. Способность строить теории за пределами объектной картины мира. Быть способными к анализу будущего через сложные социальные модели, уметь проектировать, программировать и стратегировать. Умение сопротивляться рекламе и телевидению. Быть способными манипулировать и блокировать чужие манипуляции. Умение сопротивляться социальным системам, которые пытаются поглотить человека и приспособить к себе его мотивации. Быть способными работать с мыслительно некомпетентными людьми в коммуникации и деятельности.
Пока нас устраивает чужое или неясное будущее, мы мало способны к созданию высших форм образования. Высшая форма образования может возникнуть в ситуации кризиса, когда потребность в позитивном будущем чувствуется особенно остро. При этом существует проблема позиции, с которой может быть осуществлен запуск изменения образования. Эту позицию не может занять ни одна из
элит в отдельности – ни политическая, ни экономическая, ни интеллектуальная.
Кто именно может осуществить изменение образования? Не преподаватели и не политики. Преподаватели, как правило, не способны к изменению наличной системы образования, они способны только к ее оптимизации. Политиков интересуют следующие выборы и удержание власти в наличном мире – мир будущего им интересен только в приложении к указанным мотивам. Нужен не политик, а «государственный муж» который способен поддержать изменения исходя из интересов нации. Как показывает исторический опыт, новое образование способна произвести связка «бизнесмены – интеллектуалы» с поддержкой государственных мужей. Однако интереса наших бизнесменов к новому образованию пока не видно…
Сіра Піраміда
Сіра Піраміда – ієрархічна система самоорганізації малокомпетентної більшості, причиною і наслідком виникнення якої є соціальна деградація. Вона обмежує доступ до влади професіоналів, майстрів та інтелектуалів, гальмує розвиток та поширення знань в суспільстві, репресує та знищує дисидентів та людей з активною громадською позицією. Сіра Піраміда виникає в умовах інтелектофобії і дуже важко демонтується. Сіра Піраміда існувала в так звані Темні Віки, протягом всіх п’яти «руїн» в Україні, в часи гітлерівського та сталінського правління, під час маккартизму в США.
Починається все завжди драматично – на тлі політичної кризи та економічного занепаду інтелектуали опиняються у стані дезорієнтації та стають не цікаві владі і громадськості, а інколи й самим собі. Відтак біля влади опиняються малокомпетентні і неінтелектуальні люди, досить вольові та безпринципні, щоб утримати владу. На вершині влади в такий час опиняється владолюбний Малокомпетентний Інтелектофоб. Коли зрештою суспільство починає виходити з політичної кризи та економічного занепаду, малокомпетентні владоможці відчувають серйозну конкуренцію з боку компетентних людей. Їх соціальна інтуїція змушує швидко вибудувати так званий Бар’єр Компетентності у владі та режим інтелектофобії в суспільстві.
Інтелектофобія та владний Бар’єр Компетентності починають перетворюватися на замкнене коло – сірість приваблює сірість і, інтуїтивно відчуваючи ворожість до компетентних людей, призводить до зростання кількості дилетантів біля влади. Коли концентрація дилетантизму у владі досягає певної межі, на верхній щабель приходить головний Дилетант, войовничий охлократ, що здатен в будь-який момент перетворитися на Великого Інквізитора. Головний Дилетант змінює біля влади Малокомпетентного Інтелектофоба. І парадокс ситуації полягає в тому, що саме цей Малокомпетентний Інтелектофоб створює умови для приходу Головного Дилетанта. Так завершується створення Сірої Піраміди, що підпорядковує собі всі сфери суспільного життя: політику, економіку, засоби масової інформації і т.д.
Будь які проблеми в умовах Сірої Піраміди загострюються – кризи перетворюються на руїни, кон-флікти – на війни, втрата елементів соціальних структур – на повну втрату таких структур. Наука, освіта, мистецтво та культура зазнають деградації та маргіналізуються. Доступ до влади інтелектуалів та професіоналів суттєво обмежуються. У владу беруть лише тих, хто лояльний до неї, здатен до соціальної мімікрії в середовищі обивателів, готовий до внутрішніх моральних компромісів. Професіонали різко ста-ють непотрібні, вчорашні малопрофесійні обивателі заполонюють основні позиції як у владі, так і бізнесі.
Зростає зовнішня і внутрішня еміграція професіоналів, інтелектуалів, просто компетентних людей у якійсь сфері. Водночас Сіра Піраміда має невидимий характер для тих, хто всередині.
Сіра Піраміда дуже стійка – і чим довше вона існує, тим важче її здолати. Особливо небезпечними є Сірі Піраміди, що виникають в умовах панування споживацьких цінностей. Коли реклама, фільми та серіали, ток-шоу та інтерв’ю так званих «успішних людей» нав’язують винятково утилітарні мотивації, іншим мотиваціям немає звідки взятися. Інтелектуали, професіонали, майстри та просто компетентні люди виглядають як бомжі, невдахи, лохи, і відповідно так до них і ставляться – як дорослі, так і діти. Коли звитяга наукових досягнень, захват мистецьких злетів, шанування професійних здобутків не є посланнями жодного засобу масової комунікації, їм нема звідки взятися.
Дитина, юнак чи дівчина, а потім і молода Людина протягом навчання у школі, ліцеї, коледжі, університеті не може сформувати найголовнішу основу знань та вмінь – систему мотивацій, що спрямована на духовні цінності. Самі по собі засвоєні знання чи вміння без духовних мотивацій не дають позитивної перспективи жодній людині. Навіть засвоєні не дуже великі знання чи вміння всередині споживацьких мотивацій швидко забуваються через їх невикористання. Головною цінністю стає найвищий рівень споживання – Гламур, головним процесом будь-якої інтелектуальної діяльності стає запозичення чужих теорій, ідей, технологій і т.д.
Сіра Піраміда є смертельною для талановитих дітей. Саме в умовах Сірої Піраміди талановиті діти та молоді люди ще з дитинства зазнають знущань та поневірянь. Їх вчать найстрашнішому – вмінню вгамовувати, обмежувати та не розвивати свій талант. Подачки від держави та спонсорів окремим талантам не можуть змінити ситуацію, більше того, вони ще більше породжують заздрість та ненависть оточуючих до цих талантів. Талановиті діти та молоді люди перетворюються на парій або на емігрантів, бо суспільству, в якому вони народилися та зростали, вони потрібні не, як талановиті люди, а як елементи Сірої Піраміди.
Так проявляється головна функція Сірої Піраміди – нищення таланту з дитинства, нищення сильних мотивацій професіоналів, майстрів та інтелектуалів, нищення соціальної енергетики компетентних людей. Сіра Піраміда не має залежності від типу влади – вона однаково добре створюється за умов будь-якої форми правління – монархії чи республіки; за будь-якого політичного режиму – демократії, тоталітаризму, авторитаризму, олігархії чи анархії.
Водночас за різних політичних режимів спосіб існування Сірої Піраміди супроводжується різними системами комунікації: політична цензура за умов тоталітаризму, змістовна цензура за умов ліберальної демократії, форматна цензура в режимі олігархії, ігнорування складного змісту в режимі анархії.
Існують також змішані форми цензур.
Примусова ротація
Чорна Діра робить розвиток неможливим, суспільство завмирає і животіє у безпросипній імлі. Як вижити інтелектуалу в Чорній Дірі? Як зруйнувати Сіру Піраміду та Нульову Комунікацію?
Перший спосіб це звичайно Еміграція. Але еміграція пов’язана з втратою можливості зруйнувати Чорну Діру, бо все це потребує особистої присутності. Надзвичайно рідко і дуже слабко емігранти можуть впливати на те, що відбувається на Батьківщині. Окрім того, коли Чорна Діра поширюється на весь світ, еміграція не має сенсу.
Другий спосіб це Конформізм – відкрита соціальна мімікрія та скрита і дуже неякісна інтелектуальна комунікація в дуже вузькому колі однодумців. Конформізм це непогана особиста стратегія (кухонна стратегія), але вона не має соціальної перспективи.
В ситуації Чорної Діри існують декілька традиційних і не дуже ефективних способів боротьби – Тихий Саботаж, Дисидентство та так званий Громадський Рух. Тихий Саботаж вписаний в саму суть Сірої Піраміди, і долається дуже швидко і досить жорстко. Дисидентство це спосіб Нонконформізму, який є апеляцією до залишків інтелектуалів, професіоналів та майстрів.
Але в ситуації Сірої Піраміди та Нульової Комунікації Дисидентство не може ані подолати Бар’єр Компетентності, ані зруйнувати Нульовий Бар’єр. Дуже часто також доводиться зустрічатися з вкрай невірними уявленнями про можливість якогось громадського спротиву чи підготовки якоїсь революції в умовах Сірої Піраміди та Нульової Комунікації. Чорна Діра змінює якість суспільства – його обиватель не спроможний ані на спротив, ані на революцію, а інтелектуали та професіонали дезорієнтовані, депресовані, репресовані, розпорошені.
Третій спосіб – поступова руйнація Сірої Піраміди шляхом Нової Освіти і знищення Нульової Комунікації діями Інтелектуальної Опозиції. Саме Нова Освіта має шанс поступово розмити Бар’єр Компетентності і замістити стару еліту новою. Саме Інтелектуальна Опозиція здатна до фрагментарного подолання Нульового Бар’єру і поступового створення нових форматів змістовної та стратегічної комунікації. Цей процес важкої, довгої і кропіткої роботи по поступовому знищенню Нульового Бар’єру та підготовці нової еліти з новими компетенціями, яка долає Бар’єр Компетенції, ми називаємо «Примусова
Ротація».
Підходи Нової Освіти були запропоновані автором разом з Володимиром Нікітіним в статті «Зміни через освіту». Суть полягає в формуванні молодих людей з новими компетенціями. Деякі з них – здатність аналізувати майбутнє через складні соціальні моделі, вміння проектувати, програмувати і стратегувати, здатність опиратися рекламі та телебаченню, вміння маніпулювати та блокувати чужі маніпуляції, здатність опиратися соціальним системам, що намагаються поглинути людину, вміння працювати з дилетантами без інтелектуальних компромісів і т.д.
Інтелектуальна Опозиція передбачає такі способи дії – творити інновації безвідносно до вираже-ної суспільної потреби в них, поширювати нові ідеї безвідносно до їх сприйняття більшістю, не погоджуватися на беззмістовні теми у Нульовій Комунікації, не відповідати публічно на беззмістовні питання, протистояти форматній цензурі і ламати такі формати комунікації, не підлаштовуватися у комунікації під обивателя, не співробітничати з представниками Сірої Піраміди, захищати талант, майстра та професіонала. Жодних інтелектуальних компромісів з представниками Сірої Піраміди та обивателями.
Світ вже провалюється в Чорну Діру. Кожна Чорна Діра це знищення великих частин людства і відкат в розвитку на сотні років. Примусова Ротація – це втрата комфорту. Це втрата видимої перспективи. Це втрата знайомих і друзів, які провалюються в Чорну Діру. Ви можете пробувати їх спасати лише до певної межі, а потім можете лише обірвати з ними стосунки.
Примусова Ротація – це жорстоке протистояння, часто не просто за межами ввічливості і доброзичливості, а навіть за межами добра і зла. Але якщо цього не зробити, людських жертв буде набагато більше.
Повний З М І С Т
Передмова .................................................................................
ПРИНЦИПИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
Платформа єдності ...................................................................
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА .....................................
БАГАТОМОВНІСТЬ ........................................................15
КОМПЕТЕНТНА БЕЗПЕКА ...........................................24
ДОБРОБУТ .......................................................................28
ПЕРЕЗАСНУВАННЯ КРАЇНИ ........................................
СТРАТЕГУВАННЯ ...........................................................47
ЦИВІЛІЗАЦІЯ ..................................................................
РОСІЯ – Russia ante portas! ..............................................64
ЄВРОПА – Europa non est magistra vitae ........................
ЛІДЕРСТВО – Non progredi est regredi...........................74
ЖИТТЯ БЕЗ РЕФЛЕКСІЇ ......................................................
Рефлексія і здоровий глузд ..............................................
Відмова від рефлексії .......................................................84
Опанування рефлексії ......................................................
МІСЦЕ УКРАЇНИ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ100
Загальні зауваження щодо регіоналізації як теоретичного підходу .............................................................................100
Національні еліти в процесах регіонального домінування ....................................................................105
Українська елітв в процесах регіоналізації світу ........109
Регіоналізація самої еліти ..............................................112
Місце Україні як регіону в майбутній цивілізації .......116
ЧИ СТАНЕ УКРАЇНА ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ,
АБО КІНЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ...............................119
Постановка проблеми ....................................................119
Національна та цивілізаційна платформи ....................122
Цивілізаційний вибір України .......................................125
Національний та цивілізаційний проект України .......128
КОРУПЦІЯ, ЯКУ МИ НЕ ЛЮБИМО ................................133
Коротке представлення корупції ...................................133
Ріст і системне оформлення корупції в пострадянських країнах .............................................................................134
Чи можна зруйнувати корупційну систему в Україні? .........................................................................140
Деякі зауваження у відношенні нинішньої так називаної боротьби з корупцією на пострадянському просторі ..143
СУТИЧКИ З НАУКОЮ: п’ять помилок академіків .........148
ПРИНЦИПИ НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ .............154
Проблеми політичної системи та змін конституцій ....154
Новий тип стратегічної влади як відповідь на світові виклики ............................................................................157
Принципи старої Конституції та нові принципи .........162
ІНТЕЛЕКТУАЛИ ТА ІНТЕЛЕКТОФОБИ .........................181
Вступ ................................................................................181
Що таке інтелект? Хто такі інтелектуали та чого вони прагнуть? ...................................................................183
Яка соціальна функція та які цінності інтелектуалів, скільки вони коштують, чи завжди вони грають роль
відповідно до своєї функції та дотримуються своїх цінностей? .................................................................185
Як з’являються інтелектуали? .......................................189
Що таке бренд інтелектуала та інтелектуальна валюта? ......................................................................189
Яка роль інтелектуалів в суспільних змінах та як вони переживають різне ставлення суспільства до них? .......192
Що таке підробка інтелекту? .........................................198
Яка засаднича причина інтелектофобії та які її наслідки?....................................................................198
Чи можна подолати інтелектофобію рекламою моди на інтелект? ...............................................................204
Публічний інтелектуал ...................................................207
Чому в політиці так мало інтелектуалів, чи потрібні вони в політиці і коли? .............................................207
Коли потрібен публічний інтелектуал та яка має бути його політична та громадянська позиція? ..............211
ШИЗОАНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ ..........................216
Шизоїдність світу ...........................................................216
Шизополітика .................................................................220
Перспективи подолання шизоїдності світу та шизополітики .............................................................224
ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ДЕМОКРАТИЧНОЮ ВЛАДОЮ? ............................................................................226
Природа влади взагалі і демократичної зокрема .........226
Змінена природа демократичної влади.........................230
Концептуальна влада як конкурент демократії ...........234
ЧИ МОЖЕ ПРИЙТИ ДО ВЛАДИ В УКРАЇНІ СТРАТЕГІЧНА ЕЛІТА ДЕМОКРАТИЧНИМ ШЛЯХОМ? ..........................238
1. Демократія є ефективним механізмом розвитку суспільства та його безпеки...........................................239
2. Наявність адекватного представництва партіями інтересів різних верств суспільства та їх рівний доступ
до влади достатні для їх ефективного управління ......242
3. Політична еліта всередині демократії може змінюватися зусиллями самого демократичного суспільства ..........243
4. Політична еліта в демократичному суспільстві може змінюватися здебільшого демократичним шляхом .....245
САМООСОЗНАНИЕ УКРАИНЫ вариант для России.....248
Краткое представление того, о чем мы будем говорить ...........................................................................248
Самоидентификация или поименование Украины ......249
Самоопределение Украины или отнесение ее к общностям и процессам..............................................253
Самоосознание Украины или пересмотр принципов .258
ПОПУЛЯРНО ПРО СТРАТЕГІЮ ТА СТРАТЕГУВАННЯ ..............................................................263
Що заважає нам мати стратегію та які проблеми ми не вирішимо без неї? ......................................................263
Які були спроби претензій на стратегію чи стратегічну комунікацію в Україні? .............................................263
Чому спроби стратегування в Україні досі неефективні? .............................................................264
Навіщо потрібна та як можлива стратегія? ..................265
Які уявлення політиків щодо стратегії є неадекватними через відсутність теорії? ..........................................266
Які традиційні проблеми неможливо вирішити без стратегічного мислення? ..........................................269
Звідки походить стратегія та які основні віхи її розвитку? .........................................................................271
Характеристики країн для їх стратегування ................276
Що таке теорія Хофстеда та яке вона має значення для стратегування? ...................................................276
Основні вимоги до стратегії та теоретичні засади стратегування ..................................................................280
Концептуальне бачення стратегії ............................281
Що таке теорія аналітичної стратегії? ....................282
Що таке теорія контрафлексивного стратегування? ..........................................................283
Основні вимоги до стратегування країни ....................285
Які основні вимоги до стратегування щодо країни чи держави? ...............................................................285
Що необхідно, щоб країна зайняла стратегічну позицію? ....................................................................288
Як можна створити ефективну систему стратегування в Україні? .........................................................................289
Що потрібно, щоб з’явилася система стратегування в Україні? ...................................................................289
Яка має бути загальна позиція системи стратегування щодо влади? ...............................................................290
Які мають бути мислення та дії працівників системи стратегування? ..........................................................291
Які мають бути професійні позиції всередині інститутів стратегування? ........................................292
Яка може бути організаційна структура системи стратегування? ..........................................................294
Як має бути організована робота всередині Інституту Стратегування? .........................................................295
Як має бути організована взаємодія системи стратегування з клієнтом-владою? ..........................295
Яка може бути схема фінансування системи стратегування для влади? .........................................296
Які мають бути перші кроки формування системи стратегування? ..........................................................296
Хто і коли це зможе зробити? ..................................297
Що таке трьохрівневе стратегування країни?..............297
Що таке публічна стратегія і навіщо вона потрібна? ...................................................................302
Публічна стратегія та багаторівневе стратегування ............................................................305
Нарис про елітне стратегування ...................................308
СТВОРЕННЯ НОВИХ МОТИВАЦІЙ ...............................314
Ієрархії мотивацій ..........................................................314
Чи є мотивації довільним вибором? .............................317
Як відбувається зміна мотивацій? .................................318
Як можна створювати нові мотивації? .........................321
ЯК ВИЙТИ З СИТУАЦІЇ КРИЗИ? Для тих, хто приймає рішення ............................................324
Що таке ситуація та які бувають ситуації? ..................326
Що таке ситуація кризи? ................................................326
Як перейти до інновацій? ..............................................329
Як зробити ціннісний вибір в ситуації кризи? ............332
ЧИ ПОТРІБНА ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ? .......................
Навіщо взагалі потрібна філософія? ............................
Що таке філософія і яка вона буває? ......................
Духовні потуги філософії, науки, мистецтва та релігії .....................................................................
Стан сучасної філософії ...........................................341
Філософія та наука ....................................................343
Яке призначення філософії? ....................................344
Яка нам потрібна філософія? ........................................346
Українська філософія в контексті традицій ...........346
Засновки українськості філософії ...........................350
Яка саме нам потрібна філософія? ..........................352
Як можлива філософія в Україні? .................................
Умови існування філософії в країні ........................
Позиція української офіційної філософії ...............
Українська філософія – існування без розвитку ....362
Повернутися до фундаментальних засад і переосмислити їх ....................................................
ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСТВА .........................................
Всі руїни України ...........................................................
В чому суть українства? .................................................
В новому світі українству нема місця ..........................
Ситуація вибору перспектив українства ......................
ЩО ТАКЕ ДУХОВНІСТЬ ТА НАВІЩО ВОНА ПОТРІБНА? ..........................................................................390
Дух та духовність ...........................................................390
Наслідки пригнічення духу та бездуховності ..............
Що таке духовна стратегія та духовні мотивації? .......
ЯКІ ЛІДЕРИ НАМ ПОТРІБНІ? ..........................................400
Хто такий лідер? .............................................................400
Духовні та світські лідери .............................................402
Вихід з кризи через відновлення сильного духовного
простору ..........................................................................406
ПРО ЩО ВАРТО МРІЯТИ? ................................................410
Які наші мрії?..................................................................410
Нам потрібні мрійники ..................................................415
Що таке сильні мрії та які з них можливі у нас?415
УКРАЇНА УТИЛІТАРНА ....................................................420
Коротка історія утилітаризму ........................................420
Коротка історія неутилітаризму ....................................422
Утилітарна національна ідея .........................................425
Утилітарна справедливість ............................................426
Утилітарне суспільство ..................................................427
Перспективи утилітаризму ............................................428
ЗМІНА ВЛАДИ ЧЕРЕЗ КОМУНІКАЦІЮ ........................430
Що таке влада як комунікація? .....................................430
Що таке масова комунікація як влада? .........................433
Українська влада та комунікація ...................................434
Як можливо змінити владу через зміну комунікації? .437
ИЗМЕНЕНИЯ ЧЕРЕЗ ОБРАЗОВАНИЕ .............................440
Почему образование становится важным? ..................440
Как возникает проблема образования? .........................441
Состояние и реформы образования ..............................444
Подходы к изменению образования .............................448
ПЕРЕЖИТИ ТЕМНІ РОКИ ................................................453
Сіра Піраміда ..................................................................453
Нульова Комунікація ......................................................456
Примусова ротація .........................................................459
Публіцистичне видання
Д а ц ю к Сергій
Інтелектуальна політика
підписано до друку 26.04.2010.
|
